Отак ця дискусія завершилася для Вальтера все ж таки ще одним, на жаль, прикрим болем.
85.Генерал Штум намагається дати лад цивільному розуму
Ульріх повернувся додому десь на годину пізніше, ніж попереджував, і тепер, коли він переступив поріг, йому доповіли, що його вже давно очікує якийсь офіцер. Нагорі Ульріх застав, на свій подив, Генерала фон Штума, що привітався з ним, як із давнім товаришем.
— Друже, любий мій! — вигукнув назустріч йому Генерал. — Ти вже даруй, що я вриваюся до тебе так пізно, але я не міг піти зі служби раніше, та й тут уже години дві сиджу серед твоїх книжок; таке зібрання — просто жах!
Вони обмінялись люб’язностями, і з’ясувалося, що Штума привела до Ульріха термінова справа. Генерал по-діловому закинув ногу на ногу, що зробити було, з огляду на його статуру, не так легко, випростав руку з невеличкою долонею й промовив:
— Термінова? Своїм референтам, коли вони приносять мені який-небудь терміновий папір, я зазвичай кажу: «На світі немає нічого термінового, крім збігати в одне місце!» Та якщо серйозно, то мене привела до тебе одна надзвичайно важлива справа. Я тобі вже казав, що дивлюся на дім твоєї кузини як на виняткову для себе можливість познайомитися з найважливішими у світі проблемами цивільного життя. Усе ж таки це щось неказенне й, запевняю тебе, страшенно мені імпонує. Але, з другого боку, ми, військові, зовсім не такі дурні, якими нас вважають, хоч і маємо свої слабинки. Сподіваюся, ти зі мною погодишся, що коли вже ми за що-небудь беремось, то робимо це грунтовно, як і годиться. Отже, ти згоден? Я так і думав, тоді я можу розмовляти з тобою відверто, хоч усе ж таки й мушу зізнатися, що нашого військового духу соромлюсь. Соромлюся, я сказав! Якщо не брати до уваги військового єпископа, то нині я у війську, мабуть, той чоловік, котрий найбільше має до діла з духом. Але скажу тобі так: якщо придивитися до нашого військового духу ближче, то він, хай там який високий, нагадує вранішню перевірку. Сподіваюся, ти ще не забув, що таке вранішня перевірка? Черговий офіцер, значся, записує: стільки й стільки чоловік та коней у строю, стільки й стільки чоловік та коней відсутні через хворобу чи ще там через щось, улан Ляйтомишль на шикування спізнюється й таке інше. Але чому стільки й стільки чоловік та коней у строю чи відсутні тощо — цього він не записує. А саме про це завше й треба знати, коли маєш до діла з добродіями цивільними. Солдат розмовляє коротко, просто й конкретно, але мені досить часто доводиться консультуватися з представниками цивільних міністерств, і вони з кожного приводу питаються, чому треба зробити так, як пропоную я, й посилаються на міркування й обставини високого характеру. Отож — тільки нехай те, що ти зараз почуєш, лишиться між нами, дай слово чести! — я й запропонував своєму начальникові, його превосходительству Фросту, чи, правильніше сказати, радше здивував його такою своєю пропозицією: я скористаюся нагодою й побуваю в домі твоєї кузини, щоб нарешті ґрунтовно ознайомитися з отими міркуваннями й обставинами високого характеру і, якщо можна так висловитися, не здавшись нескромним, поставити їх на службу військовому духу. Зрештою, маємо ж ми у війську лікарів, ветеринарів, аптекарів, священиків, бухгалтерів-ревізорів, інтендантів, інженерів і капельмейстерів, а ось центрального управління цивільним духом ще не маємо.
Аж тепер Ульріх завважив, що Штум фон Бордвер приніс із собою службову теку; це була одна з отих здоровенних, з міцним наплічним ременем тек із бичачої шкіри, в яких переносять папери у величезних міністерських будівлях або через вулицю, від інстанції до інстанції, і стояла вона на підлозі, прихилена до письмового столу. Генерал прийшов вочевидь зі своїм ординарцем, який очікував тепер унизу і якого Ульріх не помітив, бо Штум ледве випер ту важенну теку собі на коліна, а тоді відкрив, клацнувши, залізного замочка, що мав неймовірно військово-технічний вигляд.
— Я, відколи пристав до цього вашого заходу, не байдикував, — усміхнувся ґенерал, нахиляючись, від чого його голубий мундир біля золотих ґудзиків напнувся, — але розумієш, є речі, з якими я не зовсім упоруюсь. — І видобув із теки цілий стос нескріплених аркушів з якимись дивними графами й записами. — Твоя кузина… — почав пояснювати він. — Я детально обговорював це з твоєю кузиною, і їй, звісно, хочеться, щоб з її зусиль звести духовний пам’ятник найвищому нашому володареві постала ідея, яка, сказати б, вийшла б на перше місце з-поміж решти ідей, уже наявних; але я вже тепер помітив — і це попри все моє захоплення людьми, котрих твоя кузина для цього запросила, — що тут виникають збіса великі труднощі. Скаже хтось один одне, то хтось інший стверджує інше, протилежне… Хіба це вже не впало в очі й тобі? Та ще гірше, принаймні на мій погляд, ось що: цивільний розум нагадує те, що називають, коли йдеться про коня, ненажерою. Ти ж бо ще не забув? Клади такій тварюці хоч подвійний раціон, а вона однаково не гладшає! Ну гаразд, — виправився він у відповідь на коротке заперечення господаря дому, — ти можеш навіть сказати, що вона з дня на день гладшає, але ж кості в неї не ростуть і шерсть не блищить; тільки черево стає, як бодня. Саме це мене, розумієш, і цікавить, і я поклав собі розібратися, чому в цьому ділі, власне, не можна навести порядку.