Так Ульріх уперше знов налагодив контакт із рештою учасників дискусії. Начальник відділу Туцці навіть підвівся, вдав, ніби щось робить, і спробував навздогін сяк-так затушкувати цю нечемність. Його ясновельможність тим часом також заспокоївся; його потішило б, якби Ульріх спромігся дати «прусакові» відкоша, та коли цього не сталося, граф лишився теж задоволений. «Якщо хтось комусь подобається, то подобається — і край! — подумав він. — І тоді другий нехай каже які завгодно розумні речі!» І, дивлячись на аж ніяк не розумний цієї миті вираз Ульріхового обличчя, він сміливо, хоч і несвідомо, нахилився до Арнгайма з його «таємницею цілого» й весело додав:
— Не гріх навіть висловити думку, що мила, симпатична людина нічого аж такого безглуздого ані сказати, ані зробити взагалі не може!
Розмова швиденько завершилася. Генерал сховав свої рогові окуляри до кишені для револьвера в штанях, спершу марно потикавши ними в поли мундира, — він ще не придумав належного місця для цього цивільного знаряддя мудрости.
— Це — збройне замирення ідей! — по-змовницькому, задоволено промовив він при цьому до Туцці, натякаючи на те, як поквапно й дружно збиралися розходитись учасники розмови.
Лише граф Ляйнсдорф, сумлінно виконуючи свої обов’язки, ще раз затримав заклопотаних зборами гостей.
— То на чому ж ми все ж таки зійшлися? — спитав він і, коли ні в кого не знайшлося відповіді, заспокійливо додав: — А втім, там, зрештою, побачимо!
117. Чорний день у Рахель
Пробудження в Солимані чоловіка і його намір спокусити Рахель зробили хлопця таким холодним, яким буває мисливець, побачивши дичину, чи різник, приступаючи до забою худобини; але мавр не знав, як домогтися своєї мети, що для цього робити і які обставини їхньої зустрічі йому сприяли б; одне слово, воля чоловіка спонукала його відчути всю слабкість хлопчика. Рахель також здогадувалася, до чого йдеться, й, відколи ненароком затримала Ульріхову руку в своїй і стала свідком пригоди з Бонадеєю, була сама не своя або, якщо можна так висловитись, упала у глибоку еротичну неуважність, яка проливалася, мов сліпий дощ, і на Солимана. Проте обставини складалися для них несприятливо, й усе відкладалося; захворіла кухарка, й Рахель довелося пожертвувати своїм вихідним; багато клопоту було через гостей у господині, і хоч Арнгайм навідувався до Діотими й частенько, ці двоє, певно, вирішили наглядати за юною служницею пильніше, бо Арнгайм брав із собою Солимана лише зрідка, а коли й брав, то хлопець із дівчиною бачилися всього-на-всього хвилин п’ять, та й то при господарях, і Солиманові з Рахель доводилося надавати своїм обличчям похмурого, безневинного виразу.
У цей час обоє мало не вогнем дихали одне на одного, тому що кожне змушувало другого відчувати, яка ж то мука, коли тебе тримають на надто короткому повідці. До того ж Солимана нетерплячка спонукала діяти на відчай душі, він замислив вибратися вночі з готелю, а щоб про це не довідався його господар, хлопець украв простирадло, покраяв його на стяжки, позсукував їх і спробував зробити таку собі мотузяну драбину; проте в нього нічого не вийшло, і зіпсовані стяжки він викинув у світлову шахту. Потім довго й марно міркував про те, як уночі злізти вниз і видертися нагору карнизами та ліпними фіґурами на мурі, й, цілими днями блукаючи славетним своєю архітектурою містом, не бачив у тій архітектурі нічого, крім переваг і труднощів для верхолаза, а дівчині, якій він коротко й пошепки довіряв свої плани й повідомив про перешкоди на шляху до їхнього здійснення, нерідко, коли вона ввечері гасила світло, ввижалося, немовби внизу під муром бачить повний місяць його чорного обличчя й чує стрекотливий поклик, і тоді вона несміливо на нього відповідала, далеко вихилившись із вікна своєї комірчини в порожню ніч, поки зрештою переконувалася, що ніч таки справді порожня. Та її вже не дратували ці романтичні тривоги, вона приймала їх із млосним смутком. Смуток цей стосувався, власне, Ульріха, а Солиман був той, кого не кохаєш, але кому, попри це, віддасися, у чому Рахель не мала жодного сумніву; адже те, що їй не давали з ним зустрітися, що останнім часом їм доводилося розмовляти лише пошепки й що вони обоє водночас попали в неласку до своїх господарів, — усе це діяло так, як на закоханих діє ніч, сповнена таємничости, непевности й зітхань, і збирало їхні палкі видіння, мов запалювальне скло, під чиїм променем відчуваєш не так приємне тепло, як те, що вже несила довше терпіти.