— Сьогодні вранці я була в місті, — промовила Клариса, — й бачила, як марширувала кінна поліція; цілий полк; якась жінка сказала мені, що їх намагаються десь сховати.
— Ну звісно. Війська в казармах теж напоготові.
— Гадаєш, це до чогось призведе?!
— Хто його знає!
— Невже вони вженуться на конях у натовп? Як уявиш собі, що довкола самі крупи та гриви… Просто жах!
Вальтер іще раз розв’язав краватку й почав зав’язувати її знов.
— А ти коли-небудь уже брав у такому участь? — поцікавилася Клариса.
— Коли був студентом.
— А відтоді — ні?
Вальтер заперечливо покрутив головою.
— Колись ти сказав, що винен буде Ульріх, якщо до чого-небудь дійде? — спробувала Клариса впевнитися ще раз.
— Я цього не казав! — заперечив Вальтер. — До політичних подій Ульріхові, на жаль, байдуже. Я сказав лише, що йому, схоже, нічого не варто легковажно щось таке накликати; він обертається в колах, на які лягає провина!
— Мені б теж хотілося поїхати з тобою до міста! — зізналася Клариса.
— У жодному разі! Це тебе надто розхвилювало б! — Вальтер заявив це дуже категорично; на службі він наслухався всіляких розмов про те, чого можна очікувати від демонстрації, й не хотів пускати туди Кларису. Адже це не для неї — ота істерія, яку породжує величезний натовп; із Кларисою потрібно було поводитись, як з вагітною. Він мало не поперхнувся на цьому слові, яке холодній роздратованості коханої, що цуралася його, несподівано надало безглуздого тепла вагітности. «Але такі взаємозв’язки, які сягають за межі звичайних понять, однаково є!» — зовсім не без гордощів сказав він сам собі й запропонував Кларисі: — Якщо хочеш, я теж лишуся вдома.
— Ні, — відповіла вона, — принаймні ти маєш там бути.
Їй хотілося побути самій. Коли Вальтер розповів їй про майбутню маніфестацію і змалював, який вигляд вона матиме, перед очима у Клариси постала змія, вся в лусочках, що ворушилися кожна окремо. Кларисі кортіло переконатися особисто, що картина маніфестації буде саме така, а не розводити натомість довгі балачки.
Вальтер поклав їй руку на плечі.
— То я теж лишуся вдома? — ще раз спитав він.
Клариса скинула з плечей його руку, дістала з полиці книжку й уже не звертала на нього увагу. Це був том її Ніцше. Але Вальтер, замість нарешті дати їй спокій, попрохав:
— Дозволь поглянути, чим ти цікавишся!
Було вже далеко за полудень. У помешканні панувало якесь непевне передчуття весни; так ніби знадвору долинали голоси птахів, приглушені стінами й шибками; від покритої лаком підлоги, оббивки меблів, начищених мідних клямок оманливо здіймалися духмянощі квітів. Вальтер потягся рукою до книжки. Клариса обхопила її обіруч, заклавши пальцем те місце, яке саме розгорнула.
І ту ж мить розігралась одна з отих «жахливих» сцен, на які було таке багате подружнє життя цієї пари. Усі вони відбувалися за одним зразком. Уявімо собі театральну залу, темні лаштунки й дві освітлені ложі, одна навпроти одної; в них сидять по один бік Вальтер, по другий — Клариса; вони виділяються серед усіх чоловіків і жінок, поміж ними — глибока чорна безодня, тепла від невидимих людських тіл; і ось Клариса розтуляє вуста, а потім їй відповідає Вальтер, і всі слухають, затамувавши подих, бо це — така гра звуків, таке видовище, які ще ніколи не вдавалися людям… Отож так само сталося й цього разу, коли Вальтер благально простяг руку, а Клариса, за кілька кроків від нього, затисла пальцем сторінку в розгорненій книжці. Вона навмання натрапила саме на те чудове місце, де вчитель веде мову про зубожіння внаслідок занепаду волі, й у всіх формах життя це зубожіння виявляється в тому, що частковості розростаються на шкоду цілому. «Життя витіснене в найдрібніші форми; те, що лишилося, на життя убоге». Ці слова ще лунали в її пам’яті, але зміст ширшого контексту, який Клариса пробігала очима тієї миті, коли Вальтер знов перебив її, вона усвідомила тільки приблизно. І раптом вона, попри цю несприятливу ситуацію, зробила велике відкриття. Бо хоч у цьому місці учитель вів мову про всі мистецтва, ба навіть про всі форми людського життя, але прикладами він користався лише з літератури; і позаяк загального контексту Клариса не розуміла, то відкрила, що Ніцше не осягнув усього значення власних думок, бо їх можна було прикласти й до музики!! Цієї хвилини вона чула хвору чоловікову гру на роялі, немовби та лунала ось тутечки, поряд, чула його емоційні уповільнення, запинки й випадання звуків, коли його думки линули до неї, і, як каже вчитель в іншому місці, «моральний побічний потяг» брав гору в ньому над «митцем». Клариса вміла чути це, коли Вальтер німо жадав її, і могла бачити музику, коли та зникала з його обличчя. Тоді на ньому лише світилися вуста, й Вальтер мав такий вигляд, немовби врізав собі пальця й ось-ось зомліє. Такий самий вигляд він мав і цієї миті, коли, нервово всміхаючись, простяг руку до книжки. Про все це Ніцше, певна річ, знати не міг, але було ніби якесь знамення в тому, що Клариса з примхи випадку розгорнула книжку саме в тому місці, яке цього стосувалося, й коли вона все те раптом побачила, почула й усвідомила, її вразила блискавка інтуїції, й вона опинилася на високій горі під назвою Ніцше, яка поховала під собою Вальтера, а їй сягала лише до підошов! «Прикладна філософія й поезія» більшости людей, котрим чужа і творчість, і сама духовність, складається з таких проблисків, з такого злиття невеличких перемін в особистості з великою чужою думкою.