Тим часом Вальтер підвівся й ступив до Клариси. Він вирішив махнути рукою на маніфестацію, в якій мав намір узяти участь, і лишитися з Кларисою. Підходячи до неї, він бачив, що вона стоїть, незадоволено прихилившись до стіни, й ця підкреслено демонстративна поза жінки, яка сахається чоловіка, не заразила його, на біду, її відразою, а збудила в ньому таку гру чоловічої уяви, яка й могла б стати причиною її відрази. Адже чоловік має вміти наказувати й накидати свою волю тому, хто чинить опір, і раптом ця потреба показати себе чоловіком обернулася для Вальтера не чим іншим, як потребою боротися з розгубленими рештками сліпої віри його юности — віри, що треба бути чимось особливим. «Не треба бути нічим особливим!» — уперто казав він собі. Неспроможність позбутися цієї ілюзії йому здавалася боягузтвом. «Усі ми живемо з ексцесами, — зневажливо міркував він. — Ми живемо з хворобливим, моторошним, самотнім, злісним; кожен із нас здатний лише на те, на що здатен лише він. Це ще нічого, анічогісінько не означає!» Вся ота маячня, нібито своє покликання ми маємо вбачати в тому, щоб розвивати незвичайне, а не, навпаки, стримувати ці легко вразливі паростки, органічно їх опановувати й потроху освіжувати ними надто вже схильну до спокою кров цивілізованої людини, — вся ця маячня викликала в нього жорстоку лють. Отак він міркував і очікував того дня, коли музика й живопис означатимуть для нього не більш ніж такий собі шляхетний спосіб розважитись. Одним із тих нових покликань було його бажання завести дитину; прагнення стати титаном і добувати вогонь, прагнення, яке володіло ним замолоду, спричинило зрештою до того, що віру, буцімто спершу треба стати таким, як усі, він прийняв з певним перебільшенням; тепер він соромився того, що не мав дитини, він завів би й п’ятьох дітей, якби на це погодилася Клариса й дозволили його статки, бо йому так хотілося бути в центрі теплого життєвого кола, і він ще мріяв перевершити пересічністю ту велику людську посередність, на якій тримається життя, — мріяв попри суперечність, що саме в цьому прагненні й полягає.
Та, може, через те, що він надто довго розмірковував чи надто довго спав, перше ніж почати збиратися до міста й завести цю розмову, але тепер у нього горіли щоки, і Клариса, виявилось, відразу здогадалася, чому його зацікавила її книжка, і ці тонкощі в їхній взаємній злагоді, попри нестерпні ознаки відрази, хтозна-чому ту ж мить розхвилювали Вальтера, і це завдало шкоди його черствості, а від його простоти знов не лишилося й сліду.
— Чому ти не хочеш показати мені, що читаєш? Побалакай зі мною! — несміливо зажадав він.
— Не до «балакання»! — прошипіла Клариса.
— Ти вся — клубок нервів! — вигукнув Вальтер.
Він спробував вихопити у неї з рук книжку розгорненою. Клариса затято притисла її до себе. Якусь хвилю вони ще отак позмагались, і раптом у Вальтера сяйнула думка: «А втім, навіщо мені ця книжка здалася?» І дав Кларисі спокій. На цьому інцидент, власне, й вичерпався б, якби саме тієї миті, коли Вальтер відпустив дружину, ця не припала до стіни так, немовби перед загрозою насилля мусила втиснутися спиною в цупкий живопліт. Важко дихаючи, бліда, вона крикнула йому:
— Замість домагатися чого-небудь самому, ти хочеш продовжити себе в дитині!
Її вуста виплюнули на нього ці слова, мов отруйний вогонь, і Вальтер, також задихаючись, мимоволі знову сказав:
— Таж побалакай зі мною!
— Не хочу я з тобою балакати, ти мені осоружний! — відповіла Клариса, раптом знов цілком опанувавши своїм голосом і користаючись ним так цілеспрямовано, немовби точнісінько посередині між нею й Вальтером на підлогу зненацька хряснула важка порцелянова миска. Вальтер ступив крок назад і вражено звів на дружину очі.
Клариса сказала це, не маючи аж такого лихого наміру. Просто вона боялася, що через свою добродушність чи недбалість коли-небудь поступиться, і тоді Вальтер одразу прив’яже її до себе пелюшками, а цього, принаймні тепер, коли вона хоче вирішити найголовніше питання, допустити не можна. Ситуація «загострилася»; подумки Клариса бачила це слово жирно підкресленим, його вжив Вальтер, щоб пояснити їй, чому люди вийшли на вулицю; адже Ульріх, пов’язаний із Ніцше тим, що подарував їй на весілля його твори, стояв на другому боці, проти якого й обернеться вістря, коли тут що-небудь розпочнеться; а Ніцше щойно подав їй знак, і коли вона побачила себе на «високій горі», то що ж таке та висока гора, як не сама земля, випнута догори гостряком?! Це були, отже, дуже дивні взаємозв’язки, яких, либонь, ще нікому не щастило розгадати, й навіть Кларисі вони бачилися невиразно; та саме тому їй хотілося побути самій і спровадити Вальтера з дому. Дика ненависть, якою цієї хвилини палало її обличчя, не була однорідна й серйозна, це була тільки нестямна фізична ненависть без виразних особистих ознак, таке собі «фортепіанне шаленство», в яке, бувало, впадав, і Вальтер, і тому й він, на хвилю ошелешено втупившись у дружину, зненацька, хоч і запізніло, зблід, ошкірив зуби й у відповідь на те, що він їй осоружний, вигукнув: