По цих словах Фішель підвівся, схопив свою газету, як ото хапають за карк цуценя, й подався з кімнати, бо йому саме спало на думку зателефонувати кільком людям і переконатися остаточно. Він мав таке враження, ніби про те, що оце прочитав, завжди здогадувався й сам (як бачимо, біржові повідомлення справляють такий самий вплив, як і красне письменство), і був задоволений Арнгаймом, так наче від такого розважливого чоловіка нічого іншого не варто було й сподіватися, хоч за всім цим геть забув про те, що досі вважав його просто балакуном. Фішель не хотів завдавати собі клопоту, пояснюючи Ґерді значення того, що їй повідомив; кожне зайве слово тільки завдало б шкоди мові фактів. «Він хоче взяти під контроль свого концерну галицькі нафтові родовища!» Ще відчуваючи на язику вагу цієї простої фрази, директор вийшов з кімнати й лише подумав: «Виграє завше той, хто має витримку, аби виждати!» І це — давнє біржове правило, котре, як і всі істини біржі, якнайнепомильніше доповнює істини вічні.
Щойно він пішов, Ґерда не стримала своїх бурхливих почуттів; досі вона не хотіла робити батькові приємність, показуючи, що приголомшена чи бодай вражена, але тепер поквапно відчинила шафу, схопила пальто й капелюшка, поправила перед дзеркалом сукню та коси й так і лишилася сидіти перед дзеркалом, із сумнівом розглядаючи своє обличчя. Вона ухвалила рішення негайно податися до Ульріха. І сталося це тієї миті, коли вона, почувши батькове повідомлення, подумала, що все ж таки саме Ульріхові треба якомога скоріше довідатися про цю новину, адже про ситуацію в оточенні Діотими дівчина знала досить багато, щоб здогадатися, яке важливе значення має для нього батькова звістка. І тієї миті, коли вона це постановила, їй здалося, неначе в її почуттях почався рух, як ото в юрбі, що довго вичікувала на місці; досі Герда змушувала себе вдавати, нібито забула про запрошення Ульріха навідатися до нього, та щойно в темній юрбі її почуттів повільно зрушили з місця перші, як уже й подальші нестримно заворушилися, почали натискати й подалися вперед, і хоча рішучости їй і бракувало, рішення визріло саме, не зважаючи на неї.
— Він мене не кохає! — промовила вона сама до себе, розглядаючи в дзеркалі своє обличчя, яке за останні дні ще дужче загострилося. «Та хіба він мене кохатиме, коли в мене такий вигляд!» — стомлено подумала вона. І ту ж мить уперто додала: — Він цього не вартий! Просто я все вигадала!
Герду охопив глибокий смуток. Події останнього часу її зовсім змучили. Взаємини з Ульріхом уявлялися їй такими, немовби обоє вони роками як тільки могли ускладнювали те, що було зовсім просте. А Ганс своїми дитячими ніжностями висотував з неї нерви; вона поводилася з ним різко, а в останні дні навіть зневажливо, але Ганс відповідав іще різкіше, мов хлопчик, що погрожує завдати собі якого-небудь лиха, й коли їй доводилося його вгамовувати, він знов її обіймав і торкався, наче тінь, від чого плечі її худнули, а шкіра втрачала свіжість. Усім цим мукам Герда поклала край, відчинивши шафу й діставши капелюшка, а страх перед дзеркалом скінчився тим, що вона хутко підхопилась і подалася з дому, анітрохи цього страху не позбувшись.
Ульріх, коли вона переступила поріг, усе зрозумів; на додачу вона ще й накинула серпанок, як це звичайно робила, приходячи зі своїми візитами, Бонадея. Герда всім тілом тремтіла й намагалася приховати це за вдавано невимушеними манерами, які справляли враження неприродних і безглуздих.
— Я прийшла до тебе, бо щойно почула від батька одну дуже важливу річ, — сказала вона.
«Просто дивина! — подумав Ульріх. — Ні сіло ні впало вона називає мене на «ти»!» Це силуване «ти» викликало в нього лють, і він, щоб її не показувати, спробував пояснити собі Гердине «тикання» тим, що надмірно екзальтована поведінка дівчини покликана, безперечно, позбавити її прихід ознак чогось фатального та й узагалі будь-якого особливого значення, подати цей прихід таким собі тверезим, просто трішки запізнілим учинком, і з усього цього можна було виснувати протилежне: Герда вочевидь мала намір дійти до кінця.
— Адже в думках ми вже давно перейшли на «ти», а на словах кажемо «ви» лише через те, що завше уникали одне одного! — пояснила Герда; дорогою вона обміркувала свій прихід сюди й була готова до подиву, який викличе її поява.
Але Ульріх, не довго думаючи, обійняв її за плечі й поцілував. Герда піддалася, мов м’яка свічка. Її подих, її пальці, що обмацували його, були наче непритомні. Цієї миті Ульріха опанувала жорстокість спокусника, котрий відчуває нездоланний потяг до нерішучої душі, яку волочить із собою власне тіло, ніби арештанта — його охоронці. О цій пополудній порі зимовий день проникав крізь вікна в чимдалі густіші сутінки кімнати матовим світлом, і в одній із таких блідих смуг стояв Ульріх, тримаючи в обіймах дівчину; голова її жовтою плямою різко виділялася на тлі білої подушки світла, а колір обличчя в неї був оливковий, і тому цієї хвилини Герда мала вигляд майже покійниці. Він повільно, переборюючи легеньку відразу, обціловував усю її відкриту шию від кіс аж до сукні, поки торкнувся її губів, що потяглися назустріч його губам так, як ото тягнуться кволі дитячі ручки, обвиваючи потилицю дорослої людини. Він подумав про вродливе Бонадеїне обличчя, яке в полоні пристрасти нагадувало голуба, чиї пір’їни стовбурчаться в кігтях хижого птаха, а також про Діотиму, чиєю скульптурною чарівністю втішатися йому не судилося; замість вроди, яку йому могли б дарувати ті дві жінки, перед його очима було тепер, хоч як дивно, спотворене жагою, безпорадно відразливе обличчя Герди.