Але в цьому притомно-непритомному стані Герда лишалася недовго. Вона гадала, що заплющила очі лиш на мить, та, коли Ульріх почав обціловувати її обличчя, їй здалося, неначе зорі в безкінечності простору й часу застигли, й вона втратила відчуття тривалости й меж цього процесу, однак тільки-но його напруженість почала спадати, вона повернулася до тями і знову твердо стала на ноги. Щойно вона вперше цілувала зі справжньою, а не з удаваною й уявною пристрастю, і, як сама відчувала, вперше так само цілували і її, і тіло в неї відгукнулося на це так палко, немовби вже сама ця хвилина зробила її жінкою. А з цим процесом справа стоїть так само, як із вириванням зуба; хоч потім тіла стає менше, ніж його було доти, тебе охоплює, однак, відчуття глибшої повноти, позаяк привід для тривоги остаточно усунено; й тепер, коли Ґерда дійшла до такого стану, вона випросталася, сповнена свіжої рішучости.
— А ти ще навіть не спитав, що я прийшла тобі сказати! — заявила вона приятелеві.
— Що ти мене кохаєш! — відповів Ульріх, трохи збентежившись.
— Ні, що твій товариш Арнгайм ошукує твою кузину; прикидається закоханим, а наміри в самого зовсім інші! — І Ґерда розповіла йому про татусеве відкриття.
На Ульріха ця новина, хоч і досить проста, справила глибоке враження. Він відчув за собою обов’язок застерегти Діотиму, яка на розпростертих крилах душі линула до смішного розчарування. Бо, попри зловтіху, з якою він уявив собі цю картину, вродлива кузина все ж таки викликала в нього співчуття. Але це співчуття значно переважувала глибока вдячність татусеві Фішелю, і хоч Ульріх мало не завдав був йому великого лиха, він щиро захоплювався його надійним, старомодним, прикрашеним чудовими переконаннями діловим розумом, якому пощастило отак дуже просто розгадати таємниці новомодного гіганта думки. Через це Ульріхів настрій неабияк відхилився від вимог виявляти ніжність, що їх ставила перед ним присутність Ґерди. Він навіть здивувався, що ще кілька днів тому припускав можливість відкрити цій дівчині серце. «Таку блюзнірську ідею двох безтямно закоханих янголів, — подумав він, — Ганс називає подоланням другого фортечного валу!» І з насолодою, немовби проводячи подумки по ній пальцями, відчув дивовижно гладеньку, тверду поверхню тієї тверезої форми, якої набуває нині життя завдяки розважливим зусиллям Лео Фішеля та його однодумців. Тому він тільки й відповів:
— У тебе татусь — просто чудо!
Ґерда, перейнята важливістю своєї звістки, сподівалася на інше; вона не знала, чого саме очікувала від свого повідомлення, але це мало певною мірою викликати враження тієї миті, коли в оркестрі всі інструменти сурмлять і співають, і байдужість, яку до неї, здалося їй, раптом виявив Ульріх, знов боляче нагадала їй про те, що при ній він завжди виступав захисником усього непоказного, звичайного, напутливо-розважливого. Адже коли вона іноді й переконувала себе, що це — просто колюча форма любовного зближення, приклад чого вбачала й у власній дівочій душі, то тепер, «коли вони все ж таки вже кохали одне одного» (принаймні так трохи по-дитячому уявлялася їй ситуація), якась очевидність відчайдушно застерігала її: чоловік, котрому вона віддає все, достатньо серйозно її не сприймає. Свою набуту впевненість вона значною мірою знову втратила, зате, з другого боку, оце «несприйняття її серйозно» було їй навдивовижу приємне; воно робило непотрібними всі оті зусилля, яких вимагали для свого підтримання взаємини з Гансом, і коли Ульріх похвалив її батька, вона, не зрозумівши, щоправда, як він може робити це в таку хвилину, відчула: відновлено якийсь непевний статус, що його вона порушувала, ображаючи через Ганса татуся Лео. Це приємне відчуття трохи незвичайного повернення до лона сім’ї, повернення, якому Ґерда тішилася тепер завдяки своєму необачному кроку, так відвернуло її увагу, що вона ніжно відтрутила Ульріхову руку й промовила: