Вальтерові одразу впало в око, що за цією загороджувальною лінією, хоч вона ще й не замкнулася, вулиці мали вигляд куди похмуріший; жінок на хідниках майже не видно було, а строкаті мундири офіцерів, які, знічев’я прогулюючись, зазвичай пожвавлювали тут загальну картину, теж, здавалося, поглинула атмосфера непевности. Але до центру міста поспішали, як і він, багато людей, і своїм рухом враження вони справляли тепер інше; цей рух нагадував полову й клапті, що їх підхопив і мете вздовж вулиці різкий подув вітру. Невдовзі Вальтер побачив і перші гурти, до яких людей збивала й у яких їх тримала, схоже, не лише цікавість, а й не меншою мірою нерішучість: вони не знали — піддаватися незвичайній спокусі й далі чи повернутися назад. На свої запитання Вальтер діставав суперечливі відповіді. Одні з тих, до кого він звертався, пояснювали, що триває велика демонстрація вірнопідданських почуттів, інші нібито чули, що демонстрація спрямована проти декотрих аж надто ревних патріотів, і так само розходилися думки й щодо того, чим вважати оце загальне збудження — збудженням німецького народу через недостатню твердість уряду, що потурає слов’янським забаганкам (такої думки трималася більшість), чи збудженням на підтримку уряду й закликом до всіх добромисних каканців виступити проти безперервних заворушень. Це були такі самі попутники, як і Вальтер, і він не довідався від них нічого такого, чого б уже не чув у себе на службі, але бажання потеревенити, з яким він не міг звладати, спонукало його розпитувати знов і знов. І чи то люди відповідали, що й самі не знають, у чому тут річ, чи то вони сміялися й глузували з власної цікавісти, але що далі він просувався, то одностайніше й поважніше всі додавали, нібито нарешті щось таки має статися, хоч ніхто й не виявляв бажання пояснювати, що саме має статися. І що далі він отак простував, то частіше помічав на обличчях, до котрих придивлявся, якусь безглузду розхристаність і розхристаність без глузду, і тепер уже справді здавалося байдужим, що відбувається там, куди всіх тягне, й уже того, що це — щось незвичайне, було досить, щоб усі втратили самовладання; і хоча слова «втратити самовладання» треба було розуміти в тому не зовсім прямому сенсі, який означає звичайнісіньке легеньке збудження, у них усе ж таки вчувалася віддалена спорідненість із забутим станом екстазу й просвітління, вчувалася немовби якась чимдалі рішучіша несвідома готовність вилізти з одягу й шкіри.
І отак, обмінюючись здогадами й висловлюючи думки, які не дуже й відповідали його натурі, Вальтер приєднався до решти людей, і з розрізнених гуртів тих, хто вичікував, і тих, хто нерішуче крокував далі, помалу формувалася процесія, яка посувалася до передбачуваного місця подій, посувалася без певних іще намірів, на очах ущільнюючись і набираючись внутрішньої сили. Та було ще в усіх тих відчуттях і передчуттях щось від поведінки кроликів, котрі шмигають навколо нори, ладні будь-якої миті в неї чкурнути, коли це від голови процесії, голови, якої навіть не було видно, безладною процесію аж до самого її хвоста пробігло збудження досить виразніше. Загін студентів чи, може, іншої молоді, який уже виконав завдання й повертався з «бойовища», влився там у натовп; долинали перекручені повідомлення й слова, яких ніхто не розумів, хвилі німого збудження котилися з краю в край колони, й люди, кожне залежно від власної натури й від того, що до нього доходило, проймалися обуренням або страхом, бажанням кинутися в бійку або виконати моральний припис, і тепер багато хто прагнув протиснутися наперед під враженням звичайнісіньких уявлень, які в кожного мали свій вигляд, але, хоч і домінували у свідомості, означали так мало, що поєднувались у спільну для всіх живу силу, яка діє більше на м’язи, ніж на розум. Вальтер, опинившись тепер посеред процесії, також перейнявся загальним настроєм і відразу впав у збуджений і спустошений стан, що нагадував початок сп’яніння. До пуття ніхто не знає, як настає така переміна, але в певні хвилини вольових людей вона обертає на безвольну масу, здатну на страшенні крайнощі — як на добрі, так і на злі — й нездатну замислитись, навіть коли більшість людей, з котрих вона складається, все своє життя ні про що не дбали так, як про міру й розважливість. Збуджений натовп, спраглий позбутися напружености й не знаходячи своїм почуттям виходу, ладний, либонь, кинутися на будь-який шлях, що зненацька відкриється, і відкривають його й показують приклад, певно, люди, найбільшою мірою збудливі, чутливі, найменше спроможні чинити опір, а отже, й екстремісти, здатні на раптове насильство чи на зворушливу великодушність; вони — осередки найменшого опору в масі, але крик, що лунає радше через них, аніж з їхніх уст, камінець, що опиняється в них у руці, почуття, якому вони дають волю, — все це розчищає шлях, яким безтямно кидаються інші, котрі до незмоги розігріли збудження одне в одного, і ці люди надають поведінці свого оточення тієї форми масових дій, яку всі сприймають почасти за примус, а почасти — за визволення.