Тим часом демонстрація набирала розмаху. У глибині кімнати граф Ляйнсдорф схвильовано ходив туди-сюди, час від часу кидаючи погляд у друге вікно. Схоже, він дуже страждав, хоч і намагався цього не показувати; його витрішкуваті очі нагадували два тверді кремінчики в м’яких борозенках обличчя, а закладені за спину руки він іноді різко випростував, немовби хотів щось заперечити. І раптом Ульріх збагнув, що це саме його, Ульріха, хто так довго стояв край вікна, приймають за графа. Усі погляди знизу були націлені на його обличчя, й палиці недвозначно замахувалися саме в його бік. За кілька кроків далі, де вулиця завертала за ріг, створюючи враження, ніби зникає за кулісами, більшість демонстрантів уже скидали грим; безглуздо було погрожувати, не маючи глядачів, і тієї самої хвилини з облич дуже природно, як здавалося самим їхнім власникам, зникало збудження, й багато хто навіть сміявсь і розважався, мов на прогулянці. Й Ульріх, спостерігаючи це, також сміявся, але ті внизу, котрі надходили пізніше, гадали, що то сміється граф, і їхня лють страхітливо зростала, а Ульріх сміявся, тепер уже не стримуючись.
Та раптом він з відразою урвав свій сміх. І поки очі його ще дивилися то на загрозливо роззявлені роти, то на веселі обличчя, а душа вже відмовлялася й далі вбирати ці враження, з ним сталася дивна переміна. «Я вже не годен жити цим життям і не годен уже повставати проти нього!» — відчув він; та водночас він відчував позад себе кімнату з великими картинами на стіні, довгим письмовим столом у стилі ампір, прямовисно застиглими шнурками від дзвінків та гардин. І навіть у всьому цьому тепер було щось від невеличкої сцени, де він стояв попереду всіх, а за вікном дія тривала на більшій сцені, й обидві ті сцени якимсь дивним чином, хоч поміж них стояв він, поєднувалися. Згодом це відчуття кімнати в нього за спиною стислось, вивернулося сподом назовні й чи то пройшло крізь нього, чи то, немовби щось м’якеньке-м’якеньке, обминуло його й потекло собі далі. «Яка дивна просторова інверсія!» — промайнуло в Ульріха. Люди поминали його позаду, він, пройшовши крізь них, дістався якогось небуття; а може, вони простували й перед ним та позад нього, омиваючи його, як омивають камінь мінливо-однакові хвилі в струмку. Це було явище, лиш почасти приступне розумінню, й що в ньому вражало Ульріха особливо, то це — склоподібність, порожнеча й незворушність стану, в якому він перебував. «Невже можна перейти з власного простору до якогось іншого, прихованого?» — подумав він, бо відчуття в нього було достоту таке, немовби випадок провів його крізь якісь потаємні вхідні двері.
Ульріх відкинув від себе ці видива таким різким рухом усього тіла, що граф Ляйнсдорф вражено спинився й спитав:
— Що це з вами сьогодні?! Ви надто близько берете все до серця! Я й далі стою на своєму: німців ми маємо схилити на свій бік, скориставшись, хоч як це боляче, ненімцями.
Почувши ці слова, Ульріх спромігся принаймні знов усміхнутись і вдячно звів погляд на рясно покраяне зморшками й обліплене численними горбиками графове обличчя. Коли сідає літак, певної миті можна спостерігати особливий ефект: земля округло й пишно виступає зі схожої на карту площини, до якої вона на кілька годин зменшилась, і складається враження, немовби колишнє значення, що його знов набувають предмети внизу, виростає просто із землі. Саме ця мить і пригадалася Ульріхові. Але водночас у голову йому невідь-чому, зненацька прийшло рішення скоїти злочин; а втім, може, то була лише невиразна ідея, бо з нею в нього не поєдналися жодні конкретні наміри. Можливо, це було пов’язано з Моосбруґером, адже Ульріх охоче допоміг би тому блазневі, з яким доля звела його так само випадково, як двоє людей сідають у парку на ту саму лавку. Але в цьому «злочині» він вбачав, по суті, лише потребу вийти з гри чи полишити життя, яким живеш за домовленістю серед решти людей. Те, що називають антидержавними чи людиноненависницькими настроями, ці тисячократно обґрунтовані й заслужені почуття, не народжувалися, їх ніщо не підтверджувало й не доводило, вони просто були, й Ульріх пригадав, що вони не покидали його все життя, тільки рідко виявлялися так виразно. Можна, либонь, сказати, що досі від усіх переворотів на планеті завжди страждала людина духовна; всі перевороти починаються з обіцянки створити нову культуру, вони відкидають, наче власність ворога, те, чого вже досягла душа, і їх наздоганяє наступний переворот ще доти, як вони встигають перевершити колишній рівень. Тому те, що називають періодами культури, — не що інше, як довга низка віх, кожна з яких позначає крах невдалих спроб, і думка поставити себе поза цією низкою була для Ульріха зовсім не нова! Нові були тільки дедалі виразніші ознаки рішення, ба навіть дії, яка вже, здавалося, народжувалась. Ульріх анітрохи не завдавав собі клопоту наповнити цю ідею яким-небудь змістом; на кілька хвилин він до глибини душі перейнявся відчуттям, що цього разу все не зведеться знов до чогось теоретичного й загального, вже йому остогидлого, що тепер він має здійснити щось особисте, справжнє, доклавши до цього своїх рук, ніг і власної крови. Ульріх знав, що у хвилину того дивного «злочину», ще не осягненого його свідомістю, він уже не зможе чинити спротив світу, але відчуття це бозна-чому було якесь пристрасно-ніжне; воно зливалося з тим дивовижним просторовим спогадом, в якому змішалося все, що діялося перед вікнами й за ними, і глухе відлуння якого він міг оживити в пам’яті щохвилини, — зливалося в таке невиразно хвилююче ставлення до світу, яке Ульріх, коли б мав час про це подумати, підніс би, мабуть, до міфічної насолоди героїв, що їх проковтували богині, чийого кохання вони домагались.