Сказати на це «ні», звичайно, не можна було; та позаяк Ульріх мимоволі трохи відступив назад, ця риторична чемність виявилася петлею, яка знову притягла його ближче до співрозмовника.
— Сподіваюся, — почав Арнгайм, — ви не маєте на мене зла за нашу останню невеличку пересварку; ви ж бо знаєте, я симпатизую вашим поглядам, навіть коли вони — що, зрештою, нерідко трапляється — нібито суперечать моїм. Отож дозвольте спитати: чи ви справді тримаєтесь думки, що — я хотів би це узагальнити — що жити потрібно з обмеженим усвідомленням реальности? Чи правильно я висловився?
Усмішка, якою відповів Ульріх, промовляла: «Не знаю, я почекаю, що ти скажеш іще».
— Адже ви казали, що життя треба лишати немовби в стані непевности, взявши за взірець метафори, які вагаються поміж двома світами, й у кожному з них вони ніби вдома? Крім того, ви розповіли своїй пані кузині й багато чого іншого, також надзвичайно цікавого. Я б дуже образився, якби ви мали мене за такого собі пруського комерсанта-мілітариста, який у цих речах нічого не тямить. Та ось ви кажете, наприклад, що нашу дійсність і нашу історію породжує лише байдужа частина нас самих; я розумію це десь так, що потрібно обновлювати форми й типи подій, а доти, вважаєте ви, цілком байдуже, що станеться з тією чи тією конкретною людиною?
— На мою думку, — обережно й неохоче мовив Ульріх, — це нагадує виробництво тканини — тисячами сувоїв і з технічного боку дуже досконале, однак за старими зразками, про вдосконалення яких ніхто не дбає.
— Інакше кажучи, — підхопив Арнгайм, — я розумію ваше твердження так, що причина нинішнього, поза всяким сумнівом, незадовільного стану світу полягає в тому, що вожді вбачають свій обов’язок у творенні світової історії, замість спрямовувати всі людські сили на те, щоб наповнювати ідеями владну сферу. Ще вдаліше це можна було б порівняти, мабуть, із фабрикантом, котрий усе виробляє й виробляє товар і на ринок лише орієнтується, замість того, щоб його реґулювати! Ось бачите, мене ваші думки неабияк хвилюють. Але саме через це ви маєте зрозуміти: на мене як на людину, котра мусить раз у раз ухвалювати рішення, від яких залежить безперебійна робота величезних підприємств, ці думки просто-таки наводять жах! Скажімо, коли ви вимагаєте, щоб ми відмовилися надавати реального значення своїм вчинкам; чи «тимчасово остаточного» характеру своїм діям, як чарівно висловлюється наш приятель граф Ляйнсдорф, хоча цілком відмовлятися від цього справді не можна!
— Я нічого, анічогісінько не вимагаю, — сказав Ульріх.
— О, та ви вимагаєте, либонь, іще більшого! Ви вимагаєте усвідомлення потреби в експерименті! — Арнгайм промовив це жваво, з теплом у голосі. — Відповідальні вожді повинні вірити, що їхнє завдання — не історію творити, а складати протоколи експериментів, які можуть слугувати основою для подальших експериментів! Я в захваті від такої несподіваної думки; але як бути, приміром, з війнами та революціями? Чи можна воскресити мертвих, коли експеримент завершено і його з робочого плану знято?
Нарешті Ульріх таки піддався спокусі слів, які втягують у розмову, мов ото сигарета в руці спонукає курити, й заперечив, що, мабуть, за все, щоб воно посувалося вперед, слід братися дуже серйозно, навіть коли знаєш, що жоден експеримент через п’ятдесят років після його завершення не вартий змарнованих на нього зусиль. Але ж загалом нічого незвичайного в цій «перфорованій серйозності» загалом, мовляв, нема; адже досить часто люди ризикують життям і ні за що. Психологічно, отже, життя у вигляді експерименту — цілком можлива, мовляв, річ; і якщо чогось і бракує, то лише волі взяти на себе необмежену, в певному сенсі, відповідальність.
— Саме в цьому й полягає головна відмінність, — завершив він. — Колись люди відчували, сказати б, дедуктивно, виходячи з певних передумов, і цей час минув; тепер ми живемо без керівної ідеї, але й без методу усвідомленої індукції, — премося навмання, мов мавпи!
— Чудово! — охоче визнав Арнгайм. — Але дозвольте поставити, даруйте вже, ще одне запитання, останнє. Ви, як мені не раз казала ваша кузина, виявляєте глибоку зацікавленість долею однієї патологічно небезпечної людини. Я вас, до речі, добре розумію. До того ж належного методу поводитися з такими людьми ще немає, і суспільство ставиться до них із ганебним недбальством. Але за нинішніх умов, які пропонують лише один вибір: або цю невинну людину вбити, або дати, щоб убивала невинних вона, — чи дозволили б ви їй уночі перед стратою втекти, якби мали таку змогу?
— Ні! — сказав Ульріх.
— Ні? Справді ні?! — несподівано досить жваво перепитав Арнгайм.