— Оце я наказав, — розповідав він, водночас демонструючи Ульріху відповідні аркуші, — скласти покажчик полководців ідей, тобто перелік усіх імен, котрі останнім часом приводили до перемог, сказати б, великі з’єднання ідей; а це ось — ordre de bataille[1]; а тут — план стратегічного зосередження й розгортання сил; тут — спроба нанести на карту бази й Гарнізони, звідки надходить поповнення думками. Але ти, поглянувши на ту чи ту групу думок, яка нині провадить бої, певно, помітиш — на схемі я звелів це чітко виділити, — що поповнення живою силою й ідейним матеріалом вона дістає не лише від власних баз, а й від баз супротивника; ти бачиш, що ці групи раз у раз змінюють дислокацію, зненацька, без будь-яких причин повертають фронт у зворотний бік і вступають у бій із власним тилом; ти бачиш, із другого боку, що ідеї невпинно перебігають туди й назад, отож ти знаходиш їх то по один, то по другий бік лінії фронту. Одне слово, не можна ні скласти пристойну схему тилового району, ні провести демаркаційну лінію, ні взагалі що-небудь визначити, і вся картина, даруй на слові — хоча, ще з одного боку, я в це, знову ж таки, просто не йму віри! — скидається на те, що в нас будь-який командир назвав би отарою баранів!
І Штум тицьнув Ульріхові в руку відразу кілька десятків аркушів. Вони були вкриті планами стратегічного зосередження й розгортання сил, залізничними лініями, мережами шляхів, схемами портів, позначеннями військових з’єднань і командних пунктів, колами, прямокутниками, заштрихованими ділянками; як у справжній базгранині Генерального штабу, все було покреслене червоними, зеленими, жовтими, синіми лініями, й повсюди виднілися різні на вигляд і різного значення прапорці, яким за рік судилося набути великої популярности.
— І все марно! — зітхнув Штум. — Я взяв інший принцип зображення й спробував підійти до справи з погляду військово-географічного, а не стратегічного, сподіваючись у такий спосіб дістати бодай чітко розчленований оперативний простір. Але й це майже нічого не дало. Ось поглянь, це — спроби оро — й гідрографічного зображення!
Ульріх побачив позначення гірських вершин, звідки йшли відгалуження, які знову сходилися в іншому місці, озера, джерела й лінії річок.
— А ще я всіляко намагався, — провадив далі Генерал, і в його життєрадісному погляді промайнуло чи то роздратування, чи то зацькованість, — звести все до певної єдности. Але ж ти знаєш, як воно буває?! Це — як їхати в Галичині другим класом і набратися вошей! Такого гидотного відчуття власної безпорадности я ще зроду не знав. Коли довго товчешся серед ідей, усе тіло починає свербіти, й чухмарся хоч до крови — однаково не вгамуєшся!
Слухаючи таку експресивну розповідь, молодший співрозмовник аж розсміявся. Та Генерал попрохав:
— Ні, ні, не смійся! Я собі так подумав: у цивільному житті ти став видатним чоловіком; посідаючи таке становище, ти проймешся розумінням не лише цієї справи, а й самого мене. Я прийшов, щоб ти мені допоміг. Я надто поважаю все, що сповнене глузду, аби забрати собі в голову, нібито я маю рацію!
— Ти надто серйозно ставишся до міркування, пане підполковник, — втішив його Ульріх. Він мимоволі назвав Штума підполковником і вибачився: — Ти, Генерале Штум, зробив мені велику приємність — переніс мене в минуле, коли в офіцерському клубі ти, бувало, наказував мені десь у куточку пофілософувати з тобою… Але, кажу тобі ще раз, не можна ставитися до міркування так серйозно, як оце робиш ти.
— Не ставитися серйозно?! — простогнав Штум. — Але ж я вже не можу жити без високого порядку в себе у голові! Невже ти не розумієш? Як згадаю, скільки я жив без нього на плацу й у казармі, серед офіцерських анекдотів та історій з бабнею, то мене просто жах проймає!