— Не знаю. Гадаю, що ні. На своє виправдання я міг би, звичайно, заявити, що в хибно влаштованому світі не маю права чинити так, як мені здається слушним; але я просто зізнаюся вам, що не знаю, як би в такому разі повівся.
— Того чоловіка треба, поза всяким сумнівом, знешкодити, — замислено промовив Арнгайм. — Та коли в нього трапляються оті його напади, він стає осереддям демонічних сил, що їх у всі яскраві епохи вважали спорідненими силам божественним. У давнину цього чоловіка, в разі такого нападу, спровадили б у пустелю; він, мабуть, убивав би й тоді, але в полоні великого видіння, як ото Авраам хотів зарізати Ісаака! Тож-бо й воно! Тепер ми вже не знаємо, що з цим робити, й міркувати про це щиро вже не вміємо!
Ці останні слова Арнгайм сказав, мабуть, у запалі, сам достоту не відаючи, що мав на увазі; Ульріхові забракло «душі й шаленства» дати, не вагаючись, ствердну відповідь на запитання, чи врятував би він Моосбруґера, і це розпалило в Арнгайма власне шанолюбство. Та хоч Ульріх і сприйняв цей поворот у їхній розмові мало не як знамення, що несподівано нагадало йому про власне «рішення», ухвалене в палаці графа Ляйнсдорфа, проте його неприємно вразила та марнотратність, з якою Арнгайм прикрашував думку про Моосбруґера, й обидві ці причини спонукали його нетерпляче, сухо спитати:
— А чи звільнили б його ви?
— Ні, — відповів, усміхнувшись, Арнгайм. — Але я хотів зробити вам іншу пропозицію. — І, не даючи Ульріхові часу на опір, повів далі: — Я хотів зробити вам цю пропозицію вже давно, щоб покласти край вашій недовірі до мене, яка, сказати відверто, мене ображає; я хотів би навіть привернути вас на свій бік! Чи ви уявляєте собі, який вигляд має всередині велике комерційне підприємство? У нього дві вершини: адміністрація і правління; над цими двома зазвичай стоїть ще й третя — виконавчий комітет, як ви його тут, у себе в країні, називаєте; він складається з представників адміністрації й правління і збирається щодня чи майже щодня. До складу правління, само собою зрозуміло, входять довірені особи власників більшости акцій. — Аж тепер доктор зволив зробити для Ульріха паузу, й вона була така, немовби він хотів переконатися, чи той устиг уже що-небудь збагнути. — Я сказав, що власники більшости акцій відряджають своїх людей до правління й виконавчого комітету, — додав він, немовби допомагаючи співрозмовникові. — Чи маєте ви більш-менш чітке уявлення про цю більшість?
Такого уявлення Ульріх не мав. Він мав лише невиразне загальне уявлення про фінансову систему з її службовцями, касовими віконцями, купонами й паперами, схожими на грамоти.
Арнгайм спробував допомогти ще раз.
— Ви коли-небудь обирали правління? Та ніколи ви його не обирали! — сам-таки одразу відповів він. — І немає сенсу про це й думати, бо ви ніколи не станете власником більшости акцій якого-небудь підприємства!
Він сказав це з такою впевненістю, що Ульріхові, який цієї важливої властивости не мав, ледве не стало соромно; і це була риса суто арнгаймівська: отак за одним махом, без жодних зусиль перейти від демонів до правлінь. Усміхнувшись, Арнгайм провадив:
— Досі я не назвав вам однієї людини, хоч значення вона має в певному сенсі найважливіше! Я казав «власники більшости акцій», так ніби йдеться про таку собі безневинну велику кількість. Одначе це — майже завжди лише одна людина, анонімний, невідомий широкій публіці власник головного пакету, якого прикривають ті, кого він садить замість себе у правлінні й виконавчому комітеті!
Нарешті до Ульріха дійшло, звичайно, що це — речі, про які можна щодня прочитати в газеті; й усе ж таки Арнгайм умів привернути до них напружену увагу. Ульріх зацікавлено спитав його, кому належить головний пакет акцій Ллойд-банку.
— Цього ніхто не знає, — спокійно відповів Арнгайм. — Правильніше сказати, втаємничені, звісно, знають, але розмовляти про це не заведено. Краще дозвольте мені торкнутися суті цих речей. Скрізь, де в гру вступають такі дві сили — з одного боку, довіритель, а з другого адміністрація, — само собою виникає таке становище, коли вдаються до будь-яких можливих засобів збільшити прибуток, незалежно від того, моральні ці засоби, пристойні вони чи ні. Становище виникає, кажу, справді «само собою», бо воно жодною мірою не залежить ні від чиїх особистих властивостей. Довіритель не стикається з виконавцями безпосередньо, а адміністративні органи прикриваються тим, що діють не з особистих мотивів, а як службовці. Нині такі стосунки ви побачите всюди, аж ніяк не лише у сфері фінансовій. Не сумнівайтеся, наш приятель Туцці зі спокійною душею дасть сиґнал розпочати військові дії, навіть коли сам він не зміг би застрелити старого пса, і тисячі людей пошлють на смерть вашого приятеля Моосбруґера, тому що нікому з них, крім двох-трьох чоловік, не доведеться вбивати його власноручно! Ця доведена до віртуозности «опосередкованість» нині забезпечує чисте сумління кожному зокрема й суспільству загалом; кнопка, на яку хтось там натискає, завжди біла й гарненька, а що відбувається на другому кінці дроту — це стосується інших людей, а вони, знову ж таки, — не з тих, хто натискає на кнопки. Це викликає у вас огиду? Так ми прирікаємо тисячі людей на смерть або на животіння, породжуємо безмір страждань, зате ж чого-небудь і домагаємось! Я майже ладен стверджувати, що в цьому, у формі суспільного поділу праці, виявляється — щоправда, прибираючи Грандіозного, небезпечного вигляду — давня роздвоєність людського сумління на санкціоновану мету й на які вже там трапляться засоби.