Він згадав про Ґерду. Згадав, як іще товариш його юности Вальтер пробуджував у ньому бажання колись повернутися до такої повної й нестримної згоди з ким-небудь, немовби в цілому світі нема інших відмінностей, крім приязні й неприязні. Тепер, коли було вже надто пізно, бажання це знову прокидалося в ньому, здіймалося срібними хвилями, такими самим, здавалося, як хвилі води, світла й повітря, що зливаються на широкій ріці в єдиний потік срібла, і це бажання його дурманило, аж він мусив пильнувати, щоб не піддатися йому й у такому двозначному своєму становищі не викликати непорозуміння. Та коли його м’язи напружилися, він пригадав, як Бонадея колись заявила йому: «Ульріху, ти людина непогана, ти лише створюєш собі труднощі, щоб не бути добрим!» Бонадея, яка того дня була просто навдивовижу розумна і сказала ще: «Уві сні ж бо ти теж не думаєш, просто з тобою що-небудь стається!» А він сказав: «Я був хлопчиком, м’яким, мов повітря місячної ночі…» І тепер він пригадав, що в його уяві картина постала тоді, власне, зовсім інша: кінчик підпаленої магнієвої палички; бо саме таким здалося йому власне серце — воно горіло, розсипаючись іскрами й обертаючись на світло; але то було давно, й він так і не зважився висловити це порівняння, і над ним узяло гору порівняння інше, до того ж у розмові не з Бонадеєю, а, як йому щойно спало на думку, з Діотимою. «Життєві відмінності своїм корінням дуже близькі одна одній», — відчув він, дивлячись на чоловіка, що з якихось не дуже очевидних причин запропонував йому свою дружбу.
Арнгайм забрав свою руку. Вони стояли тепер знов у віконній ніші, де розпочали були цю розмову; внизу вже мирно горіли вуличні ліхтарі, але відчувалося, що збудження там ще не зовсім уляглося. Іноді ще проходили, гаряче розмовляючи, щільні гурти людей, час від часу в кого-небудь раптом ще роззявлявся рот, викрикуючи погрозу чи розкотисте «О-го-го!», після чого вибухав сміх. Панувало враження якогось напівсвідомого стану. І в світлі від цієї неспокійної вулиці, поміж шторами, що, рівно спадаючи, обрамляли тепер уже стемнілу картину кімнати, він бачив Арнгаймову постать і відчував поруч із нею свою постать, обидві з одного боку осяяні світлом, з другого — темні й через таке подвійне освітлення сповнені якоїсь пристрасної наструнчености. Ульріх пригадав крики «Слава!» на честь Арнгайма, які йому ніби причулися, та незалежно від того — був чи не був пов’язаний з усіма цими подіями Арнгайм, своїм цезарським спокоєм, що його він, замислено споглядаючи вулицю, виставляв напоказ, доктор справляв враження головної фіґури в цій породженій миттю картині і з кожним поглядом відчував, здавалося, свою присутність у ній. Поряд із ним ставало зрозуміло, що таке усвідомлення власної гідности. Сама собою свідомість не в змозі дати лад осяйному, збуреному сум’яттю світу, бо що гостріша вона, то безмежнішим, хай навіть тимчасово, стає світ; а ось усвідомлення власної гідности вступає у світ як режисер, обертаючи його на штучну щасливу єдність. Ульріх заздрив цьому чоловікові, заздрив його щастю. Цієї хвилини Ульріхові здавалося, що не було нічого легшого, ніж скоїти проти Арнгайма злочин, адже своїм прагненням до картинности той викликав на сцену й давні театральні тексти. «Візьми кинджал, і хай здійсниться його доля!» У голові в Ульріха виразно пролунали ці слова, виголошені з поганою акторською інтонацією, і все ж мимоволі він став так, щоб половина його корпусу була за спиною в Арнгайма. Він бачив перед собою широку, темну площину шиї й плечей. Надто шия викликала в нього роздратування. Рука його шукала у правих кишенях складаного ножика. Він став навшпиньки й ще раз опустив повз Арнгайма погляд на вулицю. Там, у напівтемряві, людей захоплювала, мов пісок, і несла хвиля, ворушачи їхні тіла. Адже чим-небудь усе ж таки мала завершитися ця демонстрація, і ось майбутнє вислало вперед хвилю, і в людей настало своєрідне надособисте творче просвітлення, хоч і було воно, як завжди, надто непевне й надто безпечне. Приблизно так сприймав Ульріх те, що бачив, і якусь коротку хвилю це приковувало його увагу, хоч він уже так стомився аналізувати, що його аж нудило. Він обережно опустився знову на п’яти, засоромився гри уяви, яка щойно змусила його стати навшпиньки, — а втім, надто великого значення він цьому не надавав, — і відчув велику спокусу торкнути Арнгайма за плече й сказати: «Дякую, всім цим я ситий донесхочу, мені хочеться спробувати що-небудь новеньке, і на вашу пропозицію я пристаю!»
Та позаяк насправді Ульріх не зробив і цього, вони вже не торкалися відповіді на запитання Арнгайма. Натомість цей повернувся до розмови на одну з давніших тем.