— Чи ходите ви іноді в кіно? Ви неодмінно маєте це робити! — сказав він. — Можливо, в теперішньому своєму вигляді воно ще й не має по-справжньому великого майбутнього, але дайте лишень солідним комерційним інтересам — наприклад, інтересам електрохімії чи фарбникової промисловости — пов’язатися з ним, і за кілька десятків років ви побачите такий розвиток, який уже ніщо не стримає. Тоді почнеться процес, в якому знайдуть застосовування всі засоби примноження й зростання, і хай там що ввижається нашим письменникам та естетам, а народиться мистецтво Світової електричної компанії чи Німецької фарбникової індустрії. І це жахливо, любий мій! Чи пишете ви? Ні, ах так, я вас про це вже питав. Але чому ви не пишете? Маєте рацію. Майбутні письменники й філософи прийдуть містком, прокладеним журналістикою. Невже вам іще не впадало в око, що наші журналісти пишуть чимдалі краще й краще, а письменники — чимдалі гірше й гірше? Це процес, безперечно, закономірний; щось відбувається, і я не маю жодних сумнівів у тому, що саме: завершується доба великих індивідуальностей! — І, нахилившись уперед: — Не можу розгледіти, з якою міною ви мене слухаєте; може, я стріляю по горобцях?! — Він хихикнув. — Ви вимагали Генеральної інвентаризації духовного скарбу. Чи ви в це вірите? Невже ви вірите, що життя можна регулювати за допомогою духовного скарбу?! Ви, звісно, сказали «ні», але я вам не вірю, бо ви — людина така, яка схопила б в обійми самого чорта за те, що він не має собі рівних!
— Звідки це? — поцікався Ульріх.
— З вилученої передмови до «Розбійників».
«Ну звісно, з вилученої, — подумав Ульріх, — не з надрукованої ж!»
— «Душі, котрих огидна розпуста приваблює величчю, що її овіває», — процитував Арнгайм далі зі своєї надзвичайної пам’яті. Він відчував, що знову став господарем становища й що Ульріх із тих чи тих причин пішов на поступки; в ньому вже не було ворожої твердости, й не доводилося вже повертатися до розмови про ту пропозицію; все складалося якнайкраще. Та як ото борець, здогадавшись, що супротивник виснажений, пускає в хід всю свою силу, Арнгайм відчув: пора продемонструвати всю вагомість тієї пропозиції. І він повів далі:
— Гадаю, тепер ви зрозумієте мене краще, ніж спочатку. Скажу вам, отже, відверто: часом я почуваюся самотнім. Коли люди — з «нових», мислять вони надто по-комерційному; але в другому чи третьому поколінні родини комерсантів уже втрачають фантазію. Тоді вони тільки й здатні, що на бездоганних управителів, на палаци, полювання, на офіцерів та зятів-аристократів. Я знаю таку публіку в усьому світі; трапляються з-поміж них і люди розумні, тонкої натури, але вони не спроможні на жодну думку, хоч якось пов’язану з цим останнім станом душевної тривоги, неприкаяности й, можливо, розпачу, — станом, який я продемонстрував цитатою із Шілера.
— На жаль, я не маю змоги провадити нашу розмову далі, — відказав Ульріх. — Пані Туцці, мабуть, перечікує десь у друзів, поки на вулицях стихне, а мені пора йти. То ви, отже, гадаєте, що я, хоч і не розуміюся в комерції, маю це відчуття неспокою, корисне їй тим, що позбавляє її зайвої комерційности?
Він увімкнув світло, щоб попрощатися, й зачекав на відповідь. Арнгайм по-дружньому, навіть велично поклав йому на плече руку — цей жест, здається, вже себе виправдав — і промовив:
— Даруйте мені, якщо я, може, сказав що-небудь зайве. Це все через мій настрій самотности! До влади йде комерція, тож іноді питаєш себе: а що ж нам із такою владою робити? Не ображайтеся на мене!
— Навпаки! — запевнив його Ульріх. — Я маю намір серйозно обміркувати вашу пропозицію!
Він промовив це швидко, й таку поквапність можна було витлумачити як хвилювання. Тому Арнгайм, лишившись чекати на Діотиму, був трохи збентежений і потерпав, що тепер не дуже просто буде в який-небудь пристойний спосіб змусити Ульріха забути про цю пропозицію.
122. Дорогою додому
Додому Ульріх вирушив пішки. Ніч видалася гарна, хоч і темна. Щільні ряди високих будинків утворювали дивний, угорі відкритий вуличний простір, над яким у повітрі щось вершилося — чи то пітьма, чи то вітер, чи то хмари. Дорога була така безлюдна, неначе недавні заворушення лишили після себе глибоку дрімоту. Коли Ульріхові траплявся самотній перехожий, то спершу від нього, неначе якесь важливе попередження, довго долинало лише відлуння кроків. Цієї ночі в місті можна було перейнятися таким самим, як у театрі, відчуттям подій. Було таке враження, що ти в цьому світі — явище; щось більше, ніж є насправді; щось таке, від чого розходиться луна, й, коли воно поминає освітлені площини, його супроводжує, мов блазень, власна тінь, яка спочатку шалено смикається, потім випростується, а наступної миті знов покірно припадає до ніг. «Яким же щасливим можна бути!» — подумав Ульріх.