Він увійшов крізь арку до кам’яного коридору, який кроків десять тягся поряд із вулицею і якого від неї відділяли товсті опори склепіння. З усіх кутків клубочився морок, на тьмяно освітленому вузькому хіднику чатували грабунок і вбивство. Бурхливе щастя, сповнене прадавньої й кривавої врочистости, охопило душу. Мабуть, цього було вже забагато; Ульріх раптом уявив собі, як самозакохано і з якою внутрішньою «режисурою» цієї хвилини тут ішов би, бувши ним, Арнгайм. Ульріха вже не тішила власна тінь і відлуння власних кроків, а примарна музика в мурах згасла. Він знав, що Арнгаймову пропозицію не прийме; але тепер він здавався собі лише привидом, що блукає ґалереєю життя й, украй розгублений, ніяк не знайде пройми, куди треба шаснути, й був непомалу радий, коли невдовзі, простуючи своїм шляхом, опинився в не такому гнітючому й розкішному кварталі.
Перед ним лежали темні широкі вулиці й майдани, а в звичайних будівлях, що мирно сяяли зорями освітлених поверхів, уже не було нічого чарівного. Вийшовши на відкрите місце, Ульріх перейнявся цим мирним спокоєм, і йому невідь-чому пригадалося кілька світлин дитячої пори, які він нещодавно розглядав. На них Ульріх був разом зі своєю рано померлою матір’ю, і він чужими очима дивився на малюка, який щасливо всміхався до старомодно вбраної вродливої жінки, навіюючи надзвичайно переконливий образ такого собі славного, милого, розумного хлопчика; сподівання, які зовсім іще не стали його власними; невиразні очікування бажаного, почесного місця в житті, очікування, що повивали його, мов розкинуті крила золотих тенет. Усе це, хоч колись і невидиме, тепер, через десятки років, дуже промовисто прочитувалося на давніх світлинах, і з цієї видимої невидимости, яка так легко могла стати дійсністю, на нього дивилося його м’яке, безвиразне дитяче личко із трохи розгубленою міною силуваної завмерлости. До цього хлопчика Ульріх не відчував ані найменшої приязні, й, хоч на вродливу матір він дивися не без гордощів, загалом усе справляло на нього переважно таке враження, немовби йому пощастило уникнути чогось дуже жахливого.
Кому знайоме враження, немовби він сам, у полоні давно минулої хвилини самовдоволення, дивиться на себе зі старих світлин, дивиться так, ніби зелений хвостик, що на ньому все трималося, пересох чи й узагалі відпав, той зрозуміє відчуття, з яким Ульріх питав себе, який же, власне, цей хвостик, коли в решти людей він не пересихає й не відпадає. Він стояв тепер в одному з тих скверів, котрі кільцем пролягають, перериваючись, уздовж лінії, де колись проходили вали, й міг би кількома кроками перетнути його, але широка смуга неба, що тяглася над деревами, спокусила його звернути й рушити вздовж неї, і йому здавалося, що він усе наближається, тільки ніяк не може наблизитись до надзвичайно домашніх на вигляд вогнів, які в божественній самотності ґірляндами пливли над зимовими скверами, де він простував. «Це завдяки своєрідній перспективі, що скорочує розум, — сказав він собі, — тут щовечора панує спокій, який, простираючись від дня до дня, навіює глибоке відчуття задоволеного самим собою життя. Адже загалом головна передумова щастя — аж ніяк не згладжувати суперечності, а стирати їх — так на довгій алеї змикаються дерева, поглинаючи проміжки між собою, й так само зміщуються повсюди видимі оку співвідношення, створюючи підвладну йому картину, де безпосередньо близьке здається великим, а те, що далі, навіть якщо воно величезне, — маленьким, де проміжки зливаються і врешті все набуває ладу, заокруглюється й стає гладеньким; достоту так стоїть справа і з невидимими співвідношеннями, розум і відчуття зміщують їх так, що несвідомо виникає щось таке, в чому ти почуваєшся ніби господарем у власному домі. Виходить, — сказав собі Ульріх, — я роблю це не так, як слід було б робити».
На мить він спинився перед широкою калюжею, що перетнула йому шлях. І чи то ця калюжа в нього під ногами, чи то голі, наче мітли, дерева довкола цієї ж таки миті раптом викликали в його уяві картину путівця, села і пробудили в ньому ту проміжну між виконанням бажань і їхньою марністю монотонність душі, яка властива провінційному життю і після тієї першої «поїздки-втечі» в юності не раз зваблювала його знову податися світ за очі. «Усе стає таким простим! — подумалося йому. — Почуття дрімають, думки розвіюються, як хмари після негоди, і з душі зненацька вихоплюється чисте, чарівне небо! І під цим небом серед шляху може засяяти навіть корова — видовище таке переконливе, немовби на світі, крім неї, більш нічого й нема. Те саме може зробити з цілою місцевістю одна-однісінька хмарка-мандрівниця: трава темніє, а вже за хвилину все довкруж вилискує від вологи, і хоч нічого такого й не сталося, однак це — ніби морська подорож на край світу! У якого-небудь старого діда випадає останній зуб, і ця дрібна подія — вже віха в житті всіх його сусідів, віха, до якої вони можуть прив’язувати свої спогади! І так само й пташки щовечора співають на сільських околицях, і завжди однаково, коли сідає сонце й западає тиша, але це щоразу стається но-новому, так наче світу нема ще й сімох днів! У селі боги ще навідуються до людей, — думав він, — там ти щось собою являєш і щось відчуваєш, а в місті, де всіляких подій у тисячу разів більше, ти вже не в змозі перейнятися ними і якось пов’язати їх із собою, і так, мабуть, починається горезвісне перетворення життя на абстракцію».