Але він, розмірковуючи отак, водночас усвідомлював, що це тисячократно примножує в людині силу й навіть коли багато в чому окремому робить людину вдесятеро дрібнішою, то загалом усе ж таки стократ її побільшує, і жодного вороття Ульріх серйозно і в гадці не припускав. І серед тих нібито недоречних і абстрактних розмислів, які в його житті нерідко набували такого безпосереднього значення, йому спало на думку, що закон цього життя, за яким ти, стомившись від перевантажень і мріючи про скромність та простоту, весь час тужиш, — той самий, що й закон епічної розповіді! Простий закон, який полягає в тому, що можна сказати: «Коли це сталося, саме відбувалось те й те!» Що нас заспокоює, то це — проста послідовність, віддзеркалення багатющого розмаїття життя, як висловився б математик, в одномірності; нанизування всього, що сталось у просторі й часі, на одну нитку — саме на ту знамениту «нитку розповіді», з якої, нитки, складається, отже, й нитка життя. Добре тому, хто може сказати «коли», «перше ніж» і «після того як»! Нехай його спіткала біда чи діймає нестерпний біль, та щойно він у змозі відтворити події в їхній часовій послідовності, йому стає так хороше, немовби в черево йому пригріває сонце. Саме це штучно обернув собі на вигоду роман; нехай подорожній скаче верхи путівцем під зливою чи у двадцятиградусний мороз і під ногами в нього рипить сніг, а читачеві затишно, і збагнути таке було б нелегко, якби ці споконвічні хитрощі епіки, що ними няньки вгамовують дітей, ця випробувана й перевірена «перспектива скорочення розуму» не становила невіддільної частини самого життя. Більшість людей у ставленні до самих себе загалом — оповідачі. Вони не люблять лірики або люблять її лише час від часу, і навіть коли в нитку життя вплітається трішки «тому що» та «щоб», їм огидно про це навіть замислитись; вони люблять послідовне чергування фактів, бо воно нагадує необхідність, і, гадаючи, що їхнє життя має свій «плин», почуваються певною мірою в безпеці від хаосу. І тепер Ульріх завважив, що сам він утратив цю первісну епічність, за яку ще тримається приватне життя, хоч у житті публічному все вже перестало бути оповідним і не йде за «ниткою», а розходиться навсібіч безкінечним плетивом.
Коли Ульріх, дійшовши такого висновку, рушив далі, то пригадав, щоправда, як Ґьоте в одній зі своїх статей про мистецтво писав: «Людина — це така істота, яка не повчає, а живе, діє і впливає!» Він шанобливо стенув плечима. «Нині людина має право забувати про сумнівне тло знань, від якого залежить уся її діяльність, хіба що як актор, котрий не думає про куліси та грим, гадаючи, нібито здійснює вчинки насправді!» — розмірковував він. Але ця думка про Ґьоте трохи напливла, мабуть, на думку про Арнгайма, що завжди зловживав посиланнями на поета, бо ту ж мить Ульріх із прикрістю згадав про незвичну невпевненість, яку в нього викликала рука того чоловіка, коли лягла йому на плече. Тим часом він вийшов з-під дерев на узбочину вулиці й замислився, в який же бік простувати додому. Вичитуючи назви провулків, він мало не наскочив на якусь тінь, що одразу ж розтанула, і йому довелося спинитись, щоб не збити з ніг повію, яка загородила йому шлях. Вона стояла й усміхалася, замість розгніватись на нього за те, що він трохи не звалив її, мов буйвіл, і Ульріх раптом відчув, що ця професійна усмішка розливає в нічній темряві сяке-таке тепло. Повія щось сказала; то були заяложені слова, що мають на меті звабити й нагадують брудні рештки того, що лишилося від усіх попередніх чоловіків. Вона промовила: «Ходімо зі мною, хлопчику!» — чи щось таке. Плечі в неї були похилі, ніби в дівчинки, з-під капелюшка вибивалося пасемце білявих кіс, і в світлі від ліхтаря він розгледів, що обличчя її трохи бліде й риси його привабливо неправильні; нічна косметика могла приховувати шкіру ще молоденької дівчини з рясним ластовинням. На зріст вона була багато нижча від Ульріха й поглядала на нього знизу вгору, а проте ще раз сказала йому «хлопчику», на вбачаючи через свою байдужість нічого недоречного в цьому поєднанні звуків, яке вона промовляла сотні разів за вечір.