Може, воно минуло б так само, як і багато інших; та коли він завернув на свою вулицю, то вже через кілька кроків помітив, що у вікнах його будинку ніби світиться, а невдовзі, коли підійшов до Гратчастих воріт свого парку, жодних сумнівів у цьому вже не мав. На цю ніч його старий слуга відпросився до родичів, що жили десь-інде, сам він, Ульріх, удома не був відтоді, як удень розмовляв з Ґердою, а садівник із дружиною, яких він поселив на нижньому поверсі, до його кімнат ніколи не входили; одначе повсюди горіло світло, складалося враження, що в будинок проникли якісь чужаки, злодії, і він зненацька їх заскочив. Ульріх був такий збентежений, і йому так не хотілося позбуватися цього незвичайного відчуття, що він, не вагаючись, поквапився до будинку. Він не знав, чого можна очікувати. За вікнами він побачив тіні, які давали підстави гадати, що там ходить хтось один; але всередині могли бути й кілька чоловік, і він не мав певности — вистрелять у нього, коли він ввійде до будинку, чи треба приготуватися стріляти самому. В іншому стані Ульріх, перше ніж на що-небудь зважитися, покликав би, мабуть, поліціянта чи бодай з’ясував би обстановку, проте йому хотілося розібратися з усім цим самому, й він навіть не дістав пістолета, що його іноді носив при собі після тієї ночі, коли його побили волоцюги. Йому хотілося… Він не знав, чого йому хотілося, це мало ще з’ясуватись!
Та коли він штовхнув вхідні двері, то з’ясувалося, що злодій, побачити якого він сподівався з такими непевними відчуттями, був усього-на-всього Кларисою.
123. Переміна
Спочатку в поведінці Ульріха, можливо, й була переконаність, що всьому знайдеться яке-небудь просте пояснення, була ота нехіть вірити в найгірше, з якою завжди очікуєш небезпеку; та коли у вестибюлі назустріч йому несподівано вийшов слуга, він мало не кинувся на старого й не збив його з ніг. На щастя, в останню мить стримавшись, Ульріх почув від нього, що принесли телеграму, яку прийняла Клариса, й що ця ласкава юна пані з’явилася десь годину тому, саме коли старий уже зібрався був піти, й відхилила прохання покинути будинок, отож він, мовляв, вирішив за краще теж лишитися вдома, відмовившись від сьогоднішнього відгулу, позаяк — нехай ласкавий пан уже дарує йому це зауваження — юна пані справила на нього враження дуже схвильованої.
Коли Ульріх подякував слузі й ступив до вітальні, Клариса лежала на канапі, трохи повернувшись набік і підібгавши під себе ноги; її струнка, хоч і без талії, постать, по-хлопчачому підстрижена голова з гарненьким довгастим личком, яке, спершись на руку, звело на нього погляд, коли він прочинив двері, були надзвичайно звабливі. Він сказав, що прийняв її за злодія. У Кларисиних очах з’явилося щось таке, що нагадувало неперервний вогонь із браунінґа.
— А може, я і є злодій! — відповіла вона. — Той хитрун, твій слуга, нізащо не хотів лишати мене тут; я сказала, щоб він ішов спати, але він, я знаю, причаївся десь унизу! Гарно тут у тебе! — Не підводячись, вона подала йому телеграму. — Мені кортіло поглянути, як ти повертаєшся додому, коли гадаєш, що тут нікого немає, — провадила вона. — Вальтер на концерті. Додому повернеться аж за північ. Але я йому не сказала, що піду до тебе.