Ульріх розпечатав телеграму й почав читати, лише краєм вуха слухаючи, що каже Клариса; зненацька він зблід і, не вірячи власним очам, ще раз слово по слову перечитав дивний текст. Хоч Ульріх і забув відповісти на кілька батькових листів щодо паралельної акції та обмеженої осудности, проте нагадувань останнім часом від старого не одержував і не звертав на те уваги; і ось ця телеграма досить докладно, химерно перемішуючи не зовсім приховані докори й жалобну врочистість, у манері, яку виробив і до дрібниць продумав вочевидь іще сам батько, — ця телеграма повідомляла про його смерть. Великої ніжности один до одного вони не відчували, ба більше, згадувати про батька Ульріхові майже завжди було прикро, а проте, читаючи цей моторошно-кумедний текст удруге, він подумав: «Тепер я на світі зовсім самотній!» Ні, він не вкладав у ці слова аж такого буквального сенсу, який геть не відповідав тепер уже минулим їхнім взаєминам; скоріше він із подивом відчував, що спливає на поверхню, так ніби урвалася якась якірна линва, або що стає цілковитим чужинцем у світі, з яким був ще сяк-так пов’язаний через батька.
— Помер мій батько! — сказав він Кларисі і з якоюсь мимовільною врочистістю підніс руку з телеграмою.
— О-о! — відповіла Клариса. — Вітаю! — І, на хвильку замислившись, додала: — Тепер ти, мабуть, дуже розбагатієш?
— Він був чоловік заможний, але не думаю, що багатий, — заперечив Ульріх. — Я жив тут не його коштом.
Клариса вислухала ці осудливі слова з ледь помітною усмішкою, яка ніби промовляла: «Зауваження сприйняла, перепрошую»; її виразні рухи нерідко були такі поквапні й підкреслено скупі, як поклони хлопчика, що має продемонструвати в товаристві своє виховання. Вона зосталася в кімнаті сама, бо Ульріх, вибачившись, на хвилину вийшов розпорядитися щось там підготувати до його від’їзду. Покинувши Вальтера після тієї бурхливої сцени між ними, Клариса далеко не пішла; поряд із дверима до їхнього помешкання були сходи, якими користувалися рідко і які вели на горище, й там вона, загорнувшись у хустку, сиділа доти, доки почула, що чоловік вийшов з дому. Клариса трохи знала, як усе влаштовано над театральною сценою; отож там, нагорі, звідки звисають линви, вона й сиділа, поки Вальтер спускався сходами. Вона уявляла собі, як актриси між виходами, коли їм нічого робити, сидять, закутавшись у хустки, серед балок над сценою й стежать за дією внизу; тепер вона теж була така сама актриса, й усі події відбувалися під нею внизу. У цьому знов нагадувала про себе її давня улюблена думка про те, що життя — це акторське завдання. «Життя, певна річ, не треба осягати розумом», — гадала вона. Що люди взагалі знають про життя, навіть якщо вони знають про нього більше, ніж вона, Клариса? Але інстинкт до життя треба мати непомильний, як у буревісника! Треба руки свої — а в неї це означало: свої слова, свої поцілунки, свої сльози — розпростерти, мов крила! Ця ідея стала для Клариси певним відшкодуванням за те, що вона вже не могла вірити у майбутнє Вальтера. Дивлячись униз, на круті сходи, якими він спустився, Клариса піднесла руки, розвели їх і тримала так поти, поки ставало сили: може, вона допоможе йому хоч цим! «Крутий шлях нагору й крутий шлях униз у своїй силі вороже споріднені й неподільні!» — подумала вона. «Тріумфальною крутизною світу» назвала Клариса свої розпростерті руки і спрямований униз погляд. Вона відмовилась від наміру тайкома подивитися на демонстрації в місті; що їй до того «стада», почалася жахлива драма одної-єдиної!
Отак Клариса й пішла до Ульріха. Дорогою на вустах у неї часом з’являлася її лукава усмішка, коли Клариса згадувала про те, що Вальтер мав її за божевільну, щойно вона виявляла своє глибше розуміння того стану, в якому обоє вони опинилися. Її тішило бачити його страх перед тим, що вона народить йому дитину, й усе ж таки він не міг цього дочекатися; «божевілля» означало для неї щось на кшталт вранішньої чи вечірньої зорі або таке міцне здоров’я, що воно аж лякає решту людей, і це була властивість, яка розвинулася в їхньому подружньому житті поступово, в міру того, як зростали її, Кларисині, перевага й верховенство. Але вона знала все ж таки, що іноді багато хто її не розумів, і коли Ульріх повернувся до кімнати, в неї було таке відчуття, що вона має йому щось сказати, як того й вимагала така прикметна подія в його житті. Вона хутко підхопилася з канапи, кілька разів пройшлася у вітальні, потім у сусідніх кімнатах і нарешті сказала:
— Що ж, прийми найщиріші мої співчуття, друзяко! Ульріх здивовано звів на неї очі, хоч уже й знав цей її тон у хвилини, коли вона нервувала. «Тоді в ній часом з’являється щось таке несподівано холодне, — подумав він, — неначе у книжку помилково вклеїли аркуш з іншої книжки». Ті свої слова Клариса сказала йому не так, як це робила звичайно, а немовби кинула їх збоку, через плече, і складалося враження, ніби фальш лунала не так у самому тоні, як у хибно дібраному тексті; це наводило на досить моторошну думку, що Клариса й сама складається з багатьох таких плутаних текстів. Нарешті вона, не дочекавшись від Ульріха відповіді, спинилася перед ним і промовила: