— Мені треба побалакати з тобою!
— Я хочу запропонувати тобі чимось підкріпитися, — відказав Ульріх.
Клариса лише трохи піднесла руку й поквапно відмахнулася від його пропозиції. Потому, зібравшись із думками, почала:
— Вальтер страшенно хоче мати від мене дитину. Розумієш? — Вона змовкла, ніби очікуючи від Ульріха відповіді.
Що він мав їй сказати?
— Але я не хочу! — в запалі вигукнула вона.
— Навіщо ж так одразу злитися, — промовив Ульріх. — Якщо ти не хочеш, то цього й не станеться.
— Але ж пропаде через це він!
— Люди, котрі, як їм здається, щохвилини помирають, живуть довго! Ми з тобою вже давно будемо старими печерицями, а в нього лише візьметься сивиною чуб, і він стане директором свого архіву й матиме обличчя, як у молодого хлопця!
Клариса замислено крутнулася на підборі й відійшла від Ульріха; трохи збоку вона знов зайняла позицію і, примруживши очі, «націлилася» в нього поглядом.
— Чи знаєш ти, який вигляд матиме парасоль, коли вийняти з нього держално? Вальтер загине, якщо я від нього відвернусь. Я — його держално, а він… — Вона хотіла була сказати «парасоль», але на думку їй спало щось краще. — Він — моє прикриття, — завершила вона фразу. — Він вважає, що повинен мене прикривати. Задля цього він спершу хоче побачити мене з великим черевом. Потім переконуватиме мене, що природний материнський обов’язок — годувати дитину груддю. Потім схоче виховувати ту дитину в своєму дусі. Ти ж бо й сам знаєш. Він просто хоче привласнити собі всі права й, ховаючись за гучними словами, зробити з обох нас таких собі міщан. Та якщо я й далі, як досі, казатиму «ні», тоді йому гаплик! Просто я для нього — все!
У відповідь на такий Глобальний висновок Ульріх лише скептично посміхнувся.
— Він хоче тебе вбити! — швидко додала Клариса.
— Що?! Гадаю, зробити це йому порадила ти?
— Дитину я хочу від тебе! — сказала Клариса. Ульріх вражено присвиснув крізь зуби.
Клариса всміхнулася, мов безвусий юнак, що висунув зухвалу вимогу.
— Я не хочу зловживати довірою такої близької мені людини, як Вальтер. Про таке навіть гидко подумати, — повільно промовив Ульріх.
— Он як?! Виходить, ти дуже порядний? — Клариса, здавалося, надавала цьому певного значення, якого Ульріх не розумів; на хвилю вона замислилася, потім агресивним тоном повела далі: — Але якщо ти мене кохаєш, то ти у нього в руках?!
— Чому?
— Це ж бо цілком зрозуміло, я тільки не можу пояснити. Тобі доведеться обходитися з ним тактовно й люб’язно. Нам буде його дуже шкода. Адже ти не зможеш просто ошукувати його, а отже, намагатимешся давати йому щось навзамін. Ну, й таке інше. Та головне ось що: ти змусиш його показувати найкраще, що в ньому є. Ти ж бо не заперечуватимеш, що ми сховані в собі, немов статуї в кам’яній брилі. Треба вирізьблювати себе із себе! Треба змушувати одне одного робити це!
— Гаразд, — мовив Ульріх. — Тільки ти надто швидко припустила, що так воно й буде!
Клариса знов усміхнулася.
— Можливо, я й поквапилася! — сказала вона. Потому ступила до нього й по-дружньому взяла його під руку, яка лишилася в’яло звисати вздовж тіла, не реагуючи на Кларисин жест. — Чи я тобі не подобаюсь? Чи ти мене не кохаєш? — І, коли Ульріх не відповів, повела далі: — Я тобі подобаюсь, я ж бо знаю; я досить часто помічала, як ти на мене дивишся, коли буваєш у нас! Пригадуєш, я тобі вже казала, що ти — диявол? Таке в мене враження. Зрозумій мене правильно. Не скажу, що ти диявол бідолашний, тобто такий, який бажає зла, бо нічого кращого не знає; ні, ти диявол великий, ти знаєш, у чому добро, але робиш якраз протилежне тому, чого бажаєш! Життя, яким усі ми живемо, тобі видається огидним, і тому ти на зло кажеш, що ним треба жити й далі. І страх як порядно заявляєш: «Друзів своїх я не ошукую!» — але лише через те, що в тебе вже сотні разів зринала думка: «Я хочу мати Кларису!» Та оскільки ти, Уло, — диявол, то в тобі є щось і від Бога! Від великого Бога! Того, який бреше, щоб його не впізнали! Ти хочеш мене.
Замість однієї його руки вона схопила тепер обидві й стояла перед ним, відхилившись усім тілом і закинувши назад голову — мов рослина, коли її легенько потягти за квітку. «Зараз її обличчя знов заллється слізьми, як тоді!» — злякався Ульріх. Але цього не сталося. Врода з її обличчя не зійшла. Клариса всміхалася не звичайною своєю кволою усмішкою, а усмішкою відкритою, яка показувала не лише розтулені вуста, а трохи й зуби, так наче Клариса приготувалася захищатись, а форма її рота нагадувала двічі вигнутий лук бога кохання, і лук цей повторювався у випуклостях чола й над ними ще раз у прозорій хмаринці кіс.