— Завдавай дурня своїй бабці! — обережно пробурчав Генерал, не знаючи, чому не довіряти — власним вухам чи випитому вину.
— Необачливий ти чоловік, — правив своєї Ульріх. — Наука можлива лише там, де події повторюються чи бодай улягають контролю, а де більше повторення й контролю, як не у війську? Кубик не був би кубиком, якби о дев’ятій годині не мав стільки ж прямих кутів, як о сьомій. Закони орбіт, що ними рухаються планети, — це своєрідна балістика. І ми взагалі не могли б ні про що скласти уявлення чи думки, якби все пролітало проз нас лише один раз. Те, що хоче бути чогось варте й носити яку-небудь назву, має повторюватись, має існувати в багатьох екземплярах, і якби ти зроду не бачив місяця, то прийняв би його за кишенькового ліхтарика; до речі, причина великого розгублення, яке Бог викликає в науки, полягає у тому, що його бачили тільки один-однісінький раз, та й то коли він створював світ, коли ще не було кваліфікованих спостерігачів.
Треба уявити себе в шкурі Штума фон Бордвера; від часів кадетського корпусу в його житті все було регламентовано — від форми кашкета до дозволу на одруження, і він не дуже й волів відкривати свій розум таким поясненням.
— Друже, любий мій, — підступно заперечив він, — усе це, може, й так, але мене воно, власне, не стосується; ти вельми дотепно жартуєш, кажучи, нібито науку винайшли ми, військові, тільки я маю на увазі не науку, а, як висловлюється твоя кузина, душу, і коли вона заводить мову про душу, мені хочеться догола роздягтися — так усе це не пасує до мундира!
— Штуме, любий мій, — незворушно провадив Ульріх, — дуже багато людей дорікають науці в тому, що вона, мовляв, бездушна, механічна й робить таким самим усе, чого торкнеться; але ці люди навдивовижу не помічають, що в справах душі панує ще куди прикріша закономірність, аніж у справах розуму. Адже коли почуття по-справжньому природні й прості? Тоді, коли їхньої появи слід сподіватися за однакових обставин в усіх людей просто-таки автоматично! Хіба можна було б від усіх людей вимагати доброчесности, якби доброчесний вчинок не був таким, який можна скільки завгодно повторювати?! Я міг би навести тобі й ще багато таких прикладів, і коли ти втечеш від цієї нудної закономірности до найтемніших глибин свого єства, де так привільно почуваються неконтрольовані інстинкти, втечеш до цих вільготних тваринних глибин, які не дають нам розчинитися в розумі, то що ти знаходиш? Подразнення й рефлекторні дуги, введені в колію звички й навички, повторення, фіксування, притирання, серійність, монотонність! Це, любий мій Штуме, — мундир, казарма, статут, і цивільна душа навдивовижу споріднена з військовим побутом. Я б навіть сказав, що вона, де тільки може, чіпляється за цей взірець, до якого їй ніколи не щастить дотягтися. І коли її зусилля виявляються марними, вона — мов та дитина, яку лишили на самоті. Для прикладу візьми хоч би жіночу вроду: те, що тебе в ній вражає й полонить, про що ти гадаєш, нібито бачиш це вперше в житті, — внутрішньо ти вже давно знаєш і шукав, воно завше мріло перед тобою невиразним видивом, котре аж тепер стає яскравим, як денне світло; та коли, навпаки, йдеться справді про кохання з першого погляду, про вроду, тобою ще не бачену, ти просто не знаєш, як з усім цим бути; нічого такого з тобою ще не бувало, ти й назви для цього не маєш, не маєш почуття для відповіді, ти просто вкрай розгублений, заворожений, тебе сковує сліпий подив, ідіотична тупість, яка зі щастям уже не має, схоже, нічого спільного.
У цьому місці Генерал жваво урвав товариша. Досі він слухав його з тією натренованістю, якої набуваєш на плацу, де тебе вичитують і повчають начальники і ти, коли доведеться, мусиш усе проробити заново, тільки не повинен впускати ті повчання собі в душу, бо це однаково що поїхати додому верхи на неосідланому їжакові; але тепер Ульріх зачепив Штума за живе, і той запально вигукнув:
— Що правда, то правда, ти змальовуєш це надзвичайно стеменно! Коли я з головою поринаю в чари твоєї кузини, в мені все розчиняється, зникає. І навіть коли ціною неймовірних зусиль зосереджуся, щоб мені нарешті сяйнула ідея, якою я їй прислужився б, усередині в мене однаково виникає вкрай неприємна порожнеча; назвати це ідіотизмом, мабуть, не можна, але такий стан дуже його нагадує, безперечно. І якщо я зрозумів тебе правильно, то ти, виходить, гадаєш, що ми, люди військові, уміємо міркувати цілком пристойно; що цивільний розум… Та ні, те, що ми маємо бути йому за взірець, я заперечую, це ти, звісно, просто пожартував!… Але те, що розум у нас однаковий, спадає на думку часом і мені; одначе решта, гадаєш ти, ну, всі оті речі, які нам, військовим, здаються аж надто цивільними — скажімо, душа, вдача, доброчесність, щирість. Арнгайм орудує цим страх як спритно, але, гадаєш, хоч це і є ота духовність. авжеж, звісно, ти ж бо сам кажеш, що це — так звані міркування найвищого штибу. але ти ж таки й стверджуєш, буцімто через це геть страчаються глузду, й усе це — чистісінька правда, та зрештою цивільний розум усе ж таки глибший, і ти цього, певна річ, не заперечуватимеш, і ось я питаю тебе: як же все це взяти до тями?