Світ стрясали тоді багато подій, і той, хто на кінець тисяча дев’ятсот тринадцятого року був добре інформований, бачив перед собою розбурханий вулкан, хоча мирна праця всім і всюди навіювала переконання, що виверження лави вже ніколи не станеться. Переконання це не скрізь і не в усіх було однаково глибоке. З вікон мальовничого давнього палацу на Бальгаусплац, де справляв свої обов’язки начальник відділу Туцці, часто ще й пізнього вечора лилося світло на голі дерева в парку на другому боці вулиці, й освічені гуляки, швендяючи тут поночі, здригалися від страху. Бо так само, як святий Йосип сповнює звичайного теслю Йосипа собою, назва «Бальгаусплац» сповнювала тамтешній палац загадковістю, яка означала, що це — одна з тих півдесятка таємничих кухонь, де за запнутими вікнами вирішуються долі людства. Доктор Арнгайм про ці процеси знав досить непогано. Він одержував шифровані депеші, й час від часу до нього із призначеною лише йому інформацією зі штаб-квартири фірми приїздив котрийсь із його службовців; фасадні вікна в його готельному помешканні нерідко також були освітлені, й спостерігача з багатою уявою це могло б навести на думку, що тут ночує ще один, опозиційний, уряд — новітня, якась апокрифічна твердиня економічної дипломатії.
До речі, Арнгайм ніколи не проминав нагоди подбати про таке враження й сам; адже без того, що викликає в людей твій зовнішній вигляд, ти — лише такий собі солоденький водявий плід без шкірки. Уже за сніданком — а його Арнгайм з цієї причини з’їдав не на самоті, а в загальнодоступній готельній залі — він владно, як справжній, досвідчений урядовець, і воднораз спокійно й ввічливо як людина, котра знає, що за нею спостерігають, диктував щоденні розпорядження своєму секретареві-стенографісту; жодного з тих розпоряджень було б замало для того, щоб зробити Арнгаймові радість, але вони, ділячи місце в його свідомості не лише поміж собою, а й поступаючись ним перед сніданковими принадами, просто-таки підносилися на висоту. Очевидно, людський талант, щоб розгорнути крила — і це була одна з улюблених Арнгаймових думок — узагалі потребує певних обмежень; по-справжньому плідна смужка між зухвалою свободою думки й легкодухою нездатністю зібрати думки докупи, як скаже кожен, хто знає життя, — ця смужка надзвичайно вузька. А крім того, Арнгайм був ще й упевнений: дуже важливо, кого саме осяває думка. Адже свіжі й вагомі думки, як відомо, рідко попадаються котромусь одному ловцеві, а з другого боку, мозок людини, що звикла міркувати, невпинно породжує думки різної цінности; отож завершеність, дієздатну, успішну форму ідеї завжди мають діставати ззовні, не лише з мислення, а й з усієї сукупности життєвих обставин тієї чи тієї особистости. Чи то запитання секретаря, чи то погляд на сусідній столик, чи то привітання знайомого, який саме ввійшов, — одне слово, щось таке щоразу вчасно нагадувало Арнгаймові про необхідність прибирати значущого вигляду, і така цілісність вигляду відразу передавалась і його думкам. Цей життєвий досвід він узагальнив у переконанні, яке відповідало його потребам, а саме: що людина, здатна мислити, завжди має бути й здатною діяти.
Та, попри таке переконання, нинішній своїй діяльності Арнгайм надто великого значення не надавав; хоч мета цієї діяльности за певних умов могла виявитися й несподівано вигідною, він боявся, що на своє перебування тут марнує невиправдано багато часу. Він знов і знов нагадував собі про давню холодну мудрість: «Divide et impera»[2]; вона стосується будь-яких взаємин з людьми й речами і вимагає певного знецінення кожного окремого зв’язку сукупністю всіх, бо загадка настрою, в якому ти волієш успішно діяти, — це те саме, що й загадка чоловіка, якого кохають багато жінок, але який не віддає виняткової переваги жодній із них. Однак це не допомагало; його пам’ять ставила перед ним вимоги, що їх світ висуває перед людиною, народженою для великих справ, а він, хоч скільки порпався в собі, ніяк не міг приховати від себе того факту, що покохав. І це була річ дивовижна, бо серце, якому близько п’ятдесятьох років, — то м’яз стійкий, він уже не розтягується так легко, як м’яз двадцятирічного юнака в час розквіту кохання, і це завдавало Арнгаймові чимало прикрощів.
Насамперед він занепокоєно констатував, що його широкі міжнародні інтереси зів’яли, мов підтята під корінь квітка, а незначні, буденні враження, як, скажімо, від горобця за вікном чи привітної усмішки кельнера, просто-таки розквітли. Що ж до його моральних понять — а досі вони становили розгалужену систему обґрунтування власної правоти, систему, якої ніщо не уникало, — то ці поняття, завважив він, стали бідніші на зв’язки, зате набули якихось фізичних рис. Це можна було назвати відданістю, хоч загалом це слово мало багато ширше, принаймні ще й інше значення, оскільки без відданости не обійтися ніде; відданість обов’язку, комусь такому, хто стоїть вище від тебе, чи вождеві, та й відданість самому життю з його багатством і розмаїттям загалом була для нього, коли її розуміти як чоловічу чесноту, втіленням щирої поведінки, в якій, попри всю її чуйність, більше стриманости, аніж відвертости. І те саме можна сказати й про вірність, що, коли вона обмежена однією жінкою, має якийсь присмак вузькости; а також про лицарство й покірливість, про самовідданість і ніжність, про всі чесноти, які звичайно хоч і виступають у зв’язку з жінкою, але воднораз утрачають головне своє багатство, тож важко сказати щось певне про кохання до жінки — чи то воно прагне лише вірности, як ото вода, збігаючи, прагне найглибшої й зазвичай не бездоганної місцини, чи то воно — ота вулканічна місцина, від тепла якої розквітає все, що є живого на земній поверхні. Тим-то надто глибоке чоловіче марнолюбство в товаристві чоловіків почувається вільготніше, ніж у товаристві жінок, і коли Арнгайм порівнював багатство ідей, які він ніс у владні сфери, з тим щасливим станом, що його викликала в нього Діотима, то ніяк не міг позбутися враження зворотного руху, що розпочався в його житті.