Часом він відчував потребу обійматися й цілуватись, мов ото хлопчик, що, коли його бажання не сповнюється, нестямно падає до ніг тієї, від котрої дістав відкоша, або ловив себе на думці, що ладен заридати, викрикувати слова, які кидають виклик усьому світу, й, нарешті, навіть власноруч викрасти кохану. Адже не таємниця, мабуть, що на безвідповідальному краю свідомої особистости, де народжуються вірші й казки, привільно почуваються й усілякі дитячі спогади, і вони виразно проступають, коли легкий хміль утоми, нестримна гра спиртного чи яке-небудь потрясіння зненацька осявають сутінь цих сфер; і реальнішими, ніж такі марева, не були й Арнгаймові поривання, тож він не мав би причини через них хвилюватися (і такими хвилюваннями значно поглиблювати хвилювання первісне), якби це інфантильне відкочування назад уперто не доводило йому, що його душа сповнена збляклих препарованих моральних постулатів. Як людина, що жила на очах у всієї Європи, він завжди намагався надати своїм діям і вчинкам загального значення, й ця загальність раптом видалася йому чужою внутрішньому життю. Мабуть, це досить природно, коли щось має значення для всіх; але вражав зворотний наслідок із цього висновку, який, наслідок, також напрошувався Арнгаймові; адже якщо загальне значення чуже внутрішньому життю, то внутрішній світ людини, навпаки, нічого не означає, і тепер Арнгаймові ні на хвилину не давало спокою не лише прагнення вчинити щось неправедне, протизаконне, що безглуздо перекидало б усе з ніг на голову, але й обтяжливе усвідомлення того, що саме в цьому й полягає якийсь надзвичайно глибокий глузд і праведність. Відколи Арнгайм знову пізнав вогонь, від якого в нього пересихало в роті, його не полишало відчуття, що він збився з того шляху, яким простував спочатку, й що вся ідеологія великої людини, ідеологія, якою він жив, — це тільки вимушений замінник чогось такого, що він утратив.
Отож йому, цілком природно, пригадалося дитинство. На своїх хлопчачих світлинах він мав великі, чорні, круглі очі, як у малого Ісуса на картинах, де той дискутує у храмі з книжниками, й Арнгайм бачив, що всі його вихователі й виховательки товпилися навколо нього, дивуючись його обдарованості, бо хлопчик він був розумний і завжди мав розумних вихователів. Але він показав себе ще й палкою, чутливою дитиною, що не терпить несправедливости; а позаяк із ним вона статися не могла — адже він був надійно від неї захищений, — то на вулиці несправедливість до чужих людей сприймав, як до себе самого, й кидався через неї в бійку. Це було дуже важливе досягнення, коли врахувати, як йому в цьому заважали, бо жодного разу не минало й хвилини, і вже хто-небудь прибігав, щоб розборонити його із супротивником. А позаяк ті бійки тривали все ж таки досить довго для того, щоб нагромадити деякий гіркий досвід, хоч їх і припиняли досить вчасно для того, щоб у нього лишилося враження незламної хоробрости, Арнгайм і досі згадував про них схвально, й ця великопанська властивість ні перед чим не знати страху згодом перекочувала до його книжок та переконань, чого й потребує людина, котра має сказати сучасникам, як їм належить поводитись, щоб жити гідно й щасливо.
Той стан дитинства зберігся в нього, отже, в досить живому вигляді, а ось інший, що виник трохи згодом, почасти змінюючи й продовжуючи перший, перед споглядачем поставав тепер заснулим чи, правильніше сказати, скам’янілим, якщо під камінням тут вільно розуміти діаманти. Це був стан кохання, що, відчувши доторк Діотими, прокидався до нового життя, і прикметним для нього було те, що замолоду Арнгайм пізнав його спершу зовсім без жінок, узагалі без когось такого, кого можна з певністю назвати, і в цьому було щось бентежливе, з чим він усе своє життя не міг звладати, хоча з часом і дістав цьому новітні пояснення. «Те, що він мав на увазі, було, мабуть, лише незбагненним виявом чогось іще відсутнього, мов оті рідкісні міни на обличчях, пов’язані зовсім не з цими, а з якими-небудь іншими обличчями, котрі зненацька вгадуються по той бік усього побаченого; то були ніби тихі мелодії посеред гомону, ніби почуття в людях; адже в ньому жили почуття, що, коли їх шукали його слова, почуттями ще зовсім не були, просто в ньому щось немовби видовжувалося, вже кудись занурюючись кінчиками й зволожуючись, як ото в гарячково-ясні весняні дні, буває, видовжуються предмети, коли їхні тіні виповзають із них і, нахилившись в один бік, тихенько застигають, неначе віддзеркалення в струмку». Так висловив це — щоправда, багато пізніше й зробивши інший наголос, — один письменник, якого Арнгайм високо цінував, бо знати про того схованого від очей публіки, загадкового чоловіка вважали ознакою втаємничености; сам Арнгайм, до речі, його не розумів, оскільки такі натяки пов’язував із балачками про пробудження нової душі, модними в пору його юности, або з довгими, худими дівочими тілами, що їх полюбляло тоді образотворче мистецтво, підкреслюючи їхню худорбу вустами, схожими на м’ясисту чашечку квітки.