Тоді, десь так року тисяча вісімсот вісімдесят сьомого («Господи, це ж бо, виходить, цілий людський вік тому!» — подумав Арнгайм), його власні світлини показували сучасну, «нову» людину — так це називали за тих часів, — тобто на ньому був закритий, чорний єдвабний лейбик, а під комірцем широка пов’язка з важкого шовку, яка продовжувала моду доби бідермаєр, але мала нагадувати Бодлера, й це підкріплювало й одне нововведення — орхідея, що чарівливо-лиховісно стриміла в петельці, коли Арнгаймові-молодшому доводилося йти на званий обід чи вечерю і вводити свою юну особу в товариство бувалих комерсантів і батькових друзів. А ось знімки, зроблені в будні, щедро демонстрували дюймову лінійку, що прикрасою виглядала з-під м’якого англійського робочого костюма, до якого — це було, щоправда, досить кумедно, зате підносило значення голови, — додавали надто високий, цупкий стоячий комірець. Ось який вигляд мав тоді Арнгайм, і навіть тепер він мусив погодитись: його зображенням таки притаманна певна доброзичливість. Він непогано і з завзяттям, властивим ще незвичайній пристрасті, грав у теніс, майданчиками для якого в той перший час слугували газони; на батьків подив і в усіх на очах відвідував робітничі зібрання, бо за той рік, поки навчався в Цюріху, познайомився — яка ганьба! — із соціалістичними ідеями; зате другого дня міг, не довго думаючи, верхи на коні промчати робітничим селищем. Одне слово, все це була круговерть суперечливих, але нових духовних віянь, які породжували чарівливу ілюзію, нібито ти з’явився на світ дуже вчасно, — ілюзію вельми важливу, хоча потім, звісно, й усвідомлюєш, що цінна вона аж ніяк не своєю винятковістю. Згодом Арнгайм, дедалі частіше озираючись на консервативні тенденції, навіть засумнівався, чи це відчуття, що ти прийшов у світ останнім, не становить, раз у раз нагадуючи про себе, один із виявів марнотратства природи; однак від цього відчуття він ніколи не відмовлявся, бо взагалі не любив відмовлятися від будь-чого, що вже мав, і його колекціонерська натура дбайливо зберігала в собі все, що тоді було на світі. Але тепер, хоч яким різноманітним і довершеним поставало в його очах власне життя, йому здавалося, що з усього, чим воно насичене, зовсім інший вплив справляло на нього все ж таки те одне, що спершу з-поміж усього уявлялося найнереальнішим, — отой романтичний, сповнений передчуттів стан, у якому йому щось ніби нашіптувало: він належить не лише цьому діяльному, кипучому світу, а й ще одному, який завис у першому, мов затамований подих.
Це мрійливе передчуття, яке завдяки Діотимі тепер знов повернулося до нього в усій своїй первісності, веліло будь-якій ініціативі й діяльності вгамуватися, сум’яття юнацьких суперечностей і мінливі, рожеві надії поступилися місцем сну наяву, здогаду, що всі слова, події й претензії у своїй глибині, яка відвернулася від поверхні, — це те саме. У такі хвилини мовчало навіть шанолюбство, реальні події були далекі, як гамір за парком, Арнгаймові ввижалося, ніби душа вийшла зі своїх берегів, і нарешті ось вона, тут. Годі навіть думати, нібито це була якась філософія, ні, це було відчуття таке саме фізичне, як ото коли серед білого дня споглядаєш уже тьмавий місяць, що німо завис на ясному небі. Щоправда, в такому стані вже й юний Пауль Арнгайм спокійно обідав десь у фешенебельному ресторані, виходив, ретельно вбраний, у товариство і скрізь робив те, що належало робити; але можна сказати, що тоді від нього до нього було так само далеко, як до когось чи до чогось поряд, що зовнішній світ не завершувався на його шкірі, а внутрішній випромінював світло не лише крізь вікно роздумів, — ні, обидва вони поєднувалися в неподільне усамітнення й даність, спокійну, лагідну й глибоку, як сон без сновидінь. З боку моралі тоді виявлялася справді велика рівнозначність і рівноцінність; ніщо не було ні мале, ні велике, вірш і цілунок у жіночу руку важили не менше, ніж багатотомний твір чи політичний подвиг, а будь-яке зло було таке саме безглузде, яким зайвим за своєю суттю ставало й будь-яке добро в цій ніжній первісній спорідненості, що охоплювала все суще. Отож поводився Арнгайм достоту як завжди, тільки набувало це, здавалося, якогось незбагненного значення, за чиїм тремтливим пломінцем нерухомо стояла внутрішня людина й спостерігала людину зовнішню, що їла в неї на очах яблуко чи саме приміряла у кравця костюм.