То що це було — гра уяви чи тінь дійсности, до кінця збагнути яку ніколи не пощастить? На це є лише одна відповідь: усі релігії на певних стадіях свого розвитку стверджували, що це — дійсність; те саме робили й усі закохані, всі романтики, а також усі, хто любить місяць, весну й щасливе згасання перших осінніх днів. Згодом, однак, це знову втрачається — чи то звітрюється, чи то висихає, зрозуміти важко, проте одного чудового дня виявляєш, що натомість уже з’явилося щось інше, й забуваєш про це так само швидко, як забувають лише про нереальні події, мрії й фантазії. Оскільки це почуття первісної і вселенської любови зазвичай народжується одночасно з першою твоєю закоханістю, то з часом, уже й заспокоївшись, гадаєш, нібито знаєш йому ціну, й залічуєш його до тих дурниць, які можна собі дозволяти лише до одержання політичного виборчого права. Отак стояли, отже, з цим справи, та позаяк в Арнгайма це ніколи не було пов’язано з жінкою, то не могло воно природним шляхом разом із нею й піти йому із серця; просто це заступили враження, які сповнили його єство відразу, щойно він завершив науку, скінчилася його пора дозвілля й він прилучився до батькових справ. Ніколи не спиняючись на півдорозі, невдовзі він там збагнув, що будівниче й правильно побудоване життя — поема куди величніша, ніж усе, що навигадували у своїх кабінетах поети, а це вже було щось зовсім інше.
У цю пору вперше виявився його хист слугувати взірцем. Адже поема життя має ту перевагу перед рештою поем, що пишеться вона, цілком незалежно від її змісту, немовби великими літерами. Навколо найдрібнішого писарчука, що працює на всесвітній фірмі, крутиться світ, і частини світу зазирають йому через плече, тож нічого з того, що він робить, не позбавлене значення; а навколо самотнього автора в його кабінеті, хоч би скільки він грів чуба, кружляють, навпаки, хіба що мухи. І це так очевидно, що багато кому тієї миті, коли він починає творити в матеріалі життя, все, що хвилювало його доти, видається «суціль літературою», себто в найкращому разі воно справляє слабенький, невиразний вплив, хоч переважно й суперечливий, такий, що сам себе й нейтралізує і зовсім не має нічого спільного з бучею, яку навколо всього цього збивають. Не зовсім так, звісно, це було в Арнгайма, який ані цурався прекрасних поривань, пов’язаних з мистецтвом, ані спокійно дивився на те, що колись глибоко його хвилювало, як на дурість чи на примху; усвідомивши перевагу свого становища змужнілого чоловіка над становищем замріяного юнака, він, спираючись на досвід дорослої пори, одразу заходився сплавляти обидві ці групи вражень водно. Насправді він робив саме те, що роблять багато, навіть більшість освічених людей, котрі, вступивши в трудове життя, не бажають зовсім зрікатися колишніх своїх зацікавлень, а навпаки, аж тепер починають спокійно, по-зрілому ставитись до мрій і захоплень своєї юности. Відкриття великої поеми життя, в роботі над якою вони свідомо беруть участь, знов наділяє їх мужністю дилетантів, що її вони позбулися за часів, коли самі спалювали власні вірші; творячи поему життя, вони мають право дивитися на себе як на вроджених професіоналів і намагаються наповнити щоденні свої діяння духовною відповідальністю, відчувають за собою обов’язок ухвалювати тисячі дрібних рішень, щоб життя ставало прекрасним і моральним, беруть за взірець уявлення про те, нібито так жив Гьоте, й заявляють, що без музики, без природи, без споглядання невинних забав дітей і тварин, а також без гарної книжки їх життя не тішитиме. Цей середній стан суспільства, просякнутий такими настроями, й досі ще лишається в німців головним споживачем мистецтв і всілякої не надто складної літератури, однак на мистецтво й літературу, які колись здавалися представникам цього стану вершиною їхніх бажань, тепер вони дивляться, певна річ, принаймні одним оком, згори вниз, як на ранній період свого розвитку, — навіть якщо він на свій лад досконаліший, аніж їм хотілося б, — або тримаються про це такої думки, якої тримався б фабрикант листового заліза про творця гіпсових скульптур, якби виявив слабкість і вподобав його вироби.