На цей середній освічений стан Арнгайм був схожий так само, як розкішна махрова гвоздика садова на хирляву гвоздику-трав’янку, що притулилася край стежки. Перед ним ніколи не поставало питання духовного перевороту, принципового оновлення, він завжди думав лише про те, щоб пристосувати до реалій, опанувати, м’яко поправити, морально оживити потьмянілий привілей впливових сил. Він не був ані сноб, ані прихильник тієї частини аристократії, котра посідала вище, ніж він, становище; як людина, вхожа до двору, він, спілкуючись зі знаттю і зверхниками бюрократії, намагався пристосуватися до цього оточення, але в жодному разі не наслідувати його, лишаючись прихильником консервативно-феодальних звичаїв, прихильником, який і сам не забуває про своє буржуазне, сказати б, франкфуртсько-ґьотеанське походження, і не допускає, щоб про нього забували решта людей. Але цим досягненням його опозиційність і вичерпувалась, і більша суперечність видалася б йому вже несправедливістю. У глибині душі він був, либонь, переконаний: люди діяльні — на чолі з комерсантами, тими, хто на порозі нової доби їх об’єднує, хто керує життям, — покликані колись замінити старі сили при владі, й це сповнювало його якоюсь тихою гордовитістю, що її справедливість засвідчив увесь подальший розвиток; та якщо навіть припустити, що грошам властиво претендувати на панування, то відкритим лишалося ще питання щодо того, як цією бажаною владою правильно скористатися. Попередники банківських директорів та великих промисловців клопоту не мали, вони були лицарі й сікли своїх супротивників на капусту, а духовну зброю полишали кліру; а ось сучасна людина, навпаки, у вигляді грошей має, як це розумів Арнгайм, найнадійніший нині метод залагоджувати будь-які стосунки, проте цей метод буває не лише суворим і точним, як сокира ґільйотини, але й чутливим, як ревматик, — згадаймо хоч би гарячкові стрибки біржового курсу з найменшого приводу! — і якнайтоншими нитками пов’язаний з усім, що залежить від його влади. Завдяки такій тонкій пов’язаності всіх життєвих структур, забути про яку може лише сліпа ідеологічна пиха, Арнгайм у гордовитому, «королівському» комерсанті почав убачати синтез перевороту і твердости, сили й буржуазної цивілізованости, розважливого ризику й переконаного знання, але насамперед — символічний образ зародження демократії, що вже спиналася на ноги; впертою, невтомною працею над самим собою, духовною організацією приступних йому економічних і соціальних зв’язків, а також думками про побудову всієї держави й про управління нею він прагнув іти назустріч новій добі, де суспільні сили, волею природи й долі нерівні, розподілено розумно, плідно, й ідеал не розбивається об неминучі обмеження реальности, а вони очищують його і зміцнюють. Якщо це висловити мовою, що нагадує діловий жарґон, то він домігся, отже, злиття інтересів душі й комерції створенням узагальненого поняття «король у комерції», а почуття кохання, яке колись підказувало йому, що все у самій своїй суті поєднане, тепер стало ядром його переконання в єдності й гармонії культури і людських зацікавлень.
Приблизно в цей самий час Арнгайм почав і публікувати свої праці, й у них з’явилося слово «душа». Можна припустити, що він удавався до нього як до методу, до починання, до слова «королівського», адже ніхто не сумнівається, що князі й ґенерали душі не мають, а з-поміж фінансистів він був перший, хто її мав. Безперечно, давалася взнаки тут і потреба захиститися — і то в спосіб, недоступний діловому розуму, — від вельми розважливого найближчого оточення, а надто від батька, який мав вдачу діловитішу й владнішу і поруч з яким Пауль помалу починав грати роль чимдалі старішого кронпринца. І так само безсумнівно те, що його шанолюбне прагнення опановувати все варте пізнання (жодна людина в світі не годна була вдовольнити цей потяг до ерудованости такою мірою, яка відповідала б його, Арнгайма, потребам), — це прагнення знаходило в душі засіб знецінювати все, чого його розум опанувати не міг. Бо в цьому він нічим не відрізнявся від своєї доби загалом, яка знову продемонструвала глибоку схильність до релігії, але не з релігійних переконань, а, схоже, лише з такого собі по-жіночому дратівливого протесту проти грошей, знання й розрахунку, яким вона так палко віддається. Та було незрозуміло й невідомо, чи Арнгайм, говорячи про душу, вірив у неї сам, і чи наявність у когось там душі була для нього, Арнгайма, такою самою реальністю, як наявність у себе ж таки акцій. До терміну «душа» він вдавався тоді, коли не міг висловити чого-небудь жодним іншим терміном. У полоні внутрішньої потреби — адже Арнгайм був промовець, який не дуже пускав до слова кого-небудь іншого; а згодом, коли збагнув, яке враження здатний справляти на людей, щораз частіше і в своїх працях — він заводив мову про душу так, неначе її існування викликало не більше сумніву, ніж існування спини: цю ж бо, дивлячись на людину, теж, власне, не бачиш. Його охоплювала справжня пристрасть писати отак про щось невідоме й сповнене здогадів, уплетене в очевидність світових справ, як глибоке мовчання в жваву розмову; він не заперечував користи від знань, навіть навпаки, сам вражав тим, що нагромаджував їх із завзяттям, на яке лишень здатна людини, котра має для цього всі засоби, та, справивши таке враження, заявляв, що поза сферою гострого розуму й точности лежить царство мудрости, і пізнати його можна, мовляв, тільки ясновидінням; він описував волю, яка творить держави й світову історію, описував, щоб дати зрозуміти: він, попри всю свою велич, — усього-на-всього рука, а керує нею серце, що б’ється десь у невидимих сферах; успіхи в техніці або цінність чеснот він пояснював своїм слухачам у звичайнісінький спосіб, як це уявляє собі кожен буржуа, але потім додавав, що таке використання природних і розумових сил лишається, однак, тільки згубним невіглаством, якщо не усвідомлювати, що вони — порухи океану, який лежить глибоко під ними і до якого не доходять жодні хвилі. І такі думки він висловлював у стилі указів намісника вигнаної королеви, який особисто від неї дістає вказівки й за цими вказівками порядкує у світі.