Той, кому скортить Арнгайма за це засуджувати, нехай не забуває, що мати в духовному сенсі подвійну особистість — уже давно не штука, на яку здатні лише блазні, й що за сучасних темпів спроможність до політичної проникливости, уміння написати газетну статтю, сміливість повірити в нові напрями в літературі й мистецтві, а також безліч такого іншого цілком і повністю грунтується на хисті стати на певний час переконаним усупереч власним переконанням, виділити із сукупної свідомости якусь частину й розширити її до нового цілковитого переконання. У цьому полягала, отже, ще одна перевага Арнгайма: він ніколи не був цілком і щиро переконаний у тому, що казав. Досягнувши розквіту віку, цей чоловік уже висловився про все на світі, мав досить широкі переконання й не бачив жодних меж, за якими він, зрадивши власну манеру, муситиме відмовитися й далі набувати нових переконань, що гармонійно випливатимуть з колишніх. Чоловік, який був здатний так ефективно мислити, який в іншому стані своєї свідомости здійснював розрахунки рентабельности й балансів, не міг не розуміти, що така діяльність, хоч би як безмежно вона розширювалася, не має ні русла, ні напрямку; обмежувало її лише одне: цілісність його особистости, і хоч почуття власної гідности ніколи й не полишало Арнгайма, для його розуму цього стану було замало. Щоправда, всю вину він покладав на рештки ірраціонального, що їх життя повсюди демонструє обізнаному спостерігачеві; знизуючи плечима, він намагався заспокоїти себе також тим, що настали, мовляв, часи, коли все втрачає береги, а позаяк цілком піднестися над слабкостями свого сторіччя ніхто не годен, то Арнгайм убачав у цьому навіть цінну можливість виявляти властиву всім великим людям чесноту скромности й доброзичливо ставив вище від себе такі явища, як Гомер чи Будда, тому що ті жили в епохи сприятливіші. Але згодом, коли його літературні успіхи сягнули вершини, а в його житті кронпринца рішучих змін не ставалося, ті рештки ірраціонального, брак відчутних результатів і гірке відчуття, що власної мети він не доскочив і забув про колишню свою волю, гнітюче розрослися. Арнгайм озирав свою творчість, і йому, хоч він міг бути нею задоволений, тепер іноді все ж таки здавалося, ніби всі ці думки лише відділяють його від якогось ностальгійного джерела, немов діамантовий мур, що з дня на день товщає.
І саме останнім часом з ним стався один такий прикрий випадок, який його глибоко вразив. Якось на дозвіллі — а тепер він влаштовував його собі частіше, ніж звичайно, — він надумав продиктувати секретареві на друкарську машинку статтю про гармонію між державною архітектурою й державним мисленням і перше речення «Дивлячись на цю споруду, ми бачимо мовчання мурів» урвав після слова «мовчання», щоб хвилю помилуватися образом римської Канчеллерії[3], яка цієї миті непрохано постала перед його внутрішнім зором; та коли він знову заглянув до машинопису, то помітив, що секретар, за звичкою забігаючи наперед, уже надрукував: «Дивлячись на цю споруду, ми бачимо мовчання душі, коли…» Того дня Арнгайм далі вже не диктував, а другого звелів це речення викреслити.
Та чи багато важило супроти цих масштабних, цих глибоких почуттів і вражень таке досить буденне з-поміж них, як кохання, фізично пов’язане з якою-небудь жінкою? На жаль, Арнгайм мусив собі зізнатися, що важило воно точнісінько стільки, скільки важив висновок, який підбивав підсумок його життя: всі шляхи до розуму йдуть від душі, але назад не веде жоден! Звичайно, вже багато жінок мали нагоду оцінити щастя бути з ним у близьких взаєминах, та коли то не були натури паразитичні, то це були жінки діяльні, освічені або мисткині, бо з утриманками й тими, котрі заробляли собі на життя самі, можна було порозумітися на основі стосунків чітких і зрозумілих; моральні запити його натури щоразу спонукали його до зв’язків, де інстинкт і пересварки із жінками (а пересварки неминуче супроводжували цей інстинкт) знаходили певну опору в розумі. Але Діотима була перша жінка, яка так владно ввійшла в його сховане за мораллю, сповнене більших таємниць життя, й тому іноді він поглядав на неї просто-таки із заздрістю. Зрештою, вона була всього-на-всього дружина чиновника, щоправда, чиновника дуже високого ґатунку, хоч і без того яскравого блиску, що його дає лише влада, а він, Арнгайм, якби хотів пов’язати свою долю цілком, міг би претендувати на дівчину з американської фінансової олігархії чи з англійської знаті. У нього траплялися хвилини, коли різниця в початковому вихованні виявлялася в ньому жорстоко-наївними дитячими гордощами або жахом пещеного хлопчика, якого вперше привели до загальнодоступної школи, і тоді його щодалі глибша закоханість здавалася йому загрозою й ганьбою. І коли в такі хвилини він із крижаною зверхністю, на яку здатний лише вже відмерлий і повернений до життя дух, знову брався за справи, холодний розум грошей, осквернити якого не спроможне ніщо, проти кохання здавався йому надзвичайно чистою силою.