Але це не означало нічого іншого, крім того, що для нього, Арнгайма, настав час, коли бранцеві невтямки, як він дав позбавити себе свободи, не боронячи її до самої смерти. Бо коли Діотима казала: «А що таке світові події? Un peu de bruit autour de notre âme!…»[4] — він відчував, як уся будівля його життя здригається.
87.Моосбруґер танцює
А Моосбруґер тим часом і далі сидів у камері кримінального слідства суду першої інстанції. Його захисник, натхненний новою підтримкою, оббивав пороги відомств, щоб не дати так швидко поставити останню крапку в цій справі.
Моосбруґер з цього приводу лише всміхався. Усміхався він з нудьги.
Нудьга заколисувала його думки. Адже зазвичай вона їх гасить; однак його думки вона заколисувала; цього разу це був такий стан, як ото в актора, котрий сидить у своїй вбиральні й чекає на вихід.
Якби Моосбруґерові оце шаблюку, то він би взяв її та й зітнув стільцю голову. Зітнув би голову і столу, й вікну, й параші, й дверям. А тоді до всього, що лишив без голови, присобачив би власну, бо в цій камері ще однієї голови, крім власної, він не бачив, і це було непогано. Він уже уявляв її верхи на тих речах — широкий череп, чуб, що, мов хутро, спадає з маківки на лоба… Тоді ці речі йому подобалися.
Ось якби тільки камера була трохи більша та краще годували!
Його неабияк тішило те, що тут він не бачив людей. Терпіти людей йому було тяжко. Багато з них мали таку манеру спльовувати чи здвигати плечем, що просто опускалися руки, й хотілося штурхонути їх кулаком у спину, та так, наче треба було пробити дірку в стіні. Моосбруґер вірив не в Бога, а у власний розум. Вічні істини мали в нього зневажливі назви: суддя, піп, жандарм. Своє діло він мав робити сам, але ж ні — часом складається таке враження, ніби всі стають тобі поперек дороги! Він бачив перед собою те, що бачив уже не раз: зелене сукно, каламар, олівці, потім — імператорів портрет на стіні і як вони всі сиділи; то був, як він це собі уявляв, капкан, схований не у траві та в листі, а за почуттями, що так і треба. Потім Моосбруґер звичайно пригадував, як там, на волі, стояв кущ на вигині ріки, як різко порипувала криниця, далі окремі латки краєвиду перемішувалися, ця навала споминів без кінця-краю, про які він навіть не здогадувався, що колись вони були йому приємні. І він мріяв: «Я міг би їм дещо розповісти!» Як ото іноді мріє молодик. А цього молодика так часто садили за ґрати, що він усе не старів і не старів. «Другого разу треба буде придивитися до цього пильніше, — міркував Моосбруґер, — а то ж вони мене не зрозуміють». Потому він суворо всміхався й заходжувався розмовляти із суддями про себе так, як батько про сина: мовляв, хлопець він негодящий, запроторте його якнайдалі, може, тоді візьметься за розум!
Звісно, тепер тюремні звичаї іноді його дратували. Або в нього що-небудь боліло. Але тоді він міг зажадати, щоб його відвели до тюремного лікаря чи до начальника, і в усьому знову відновлювався певний лад і спокій, як ото у воді, що в неї впав дохлий пацюк. Звичайно, все те уявлялося йому не достоту в такому вигляді, але враження, немовби він розпростерся, наче велика вода із дзеркальною поверхнею, сколихнути яку не може ніщо, — тепер це враження Моосбруґера майже не полишало, хоча слів для нього йому й бракувало.
Слова він мав такі: гм-гм, так-так.
Стіл — то був Моосбруґер.
Табурет — то був Моосбруґер.
Заґратоване вікно й замкнені двері — то був він сам.
Він не вбачав у цьому нічого божевільного чи незвичайного, в жодному разі. Просто не стало ґумових стрічок. До кожної речі й істоти ззаду прикріплена ґумова стрічка, й вона натягується, коли ця річ або істота хоче впритул наблизитися до ще однієї речі або істоти. А то скінчилося б тим, що речі проходили б одна крізь одну. І в кожному поруху є отака ґумова стрічка, яка й не дає людині доконати те, що вона задумала. І ось тих ґумових стрічок раптом не стало. Чи просто не стало отого відчуття, яке не дає тобі, мов ґумова стрічка, що-небудь зробити?