Якщо ти не зазнав усього цього разом із ним, то як ти можеш судити про решту?! Услід за легкими днями й тижнями, коли Моосбруґер ладен був мало не вилузуватися зі шкіри, знов і знов наставали довгі часи ув’язнення. Державні в’язниці проти цього — ніщо. Коли він пробував тоді міркувати, усе в ньому, гірке й порожнє, стискалося. Робітничі клуби й товариства народної просвіти, де його повчали, як слід міркувати, Моосбруґер ненавидів; ні, він іще не забув, якими сягнистими кроками, мов на хідлях, у ньому колись пересуватися думки! Тоді він плуганився світом на налитих оловом ногах, сподіваючись знайти таке місце, де все знов буде іншим.
А наразі він, згадуючи про ті сподівання, лише зневажливо всміхався. Йому так і не пощастило знайти середини поміж двома своїми станами, де він, може, й зостався б. Йому це остогидло. Він велично всміхався назустріч смерті.
А втім, побачив він багато чого. Баварію й Австрію до самісінької Туреччини. І багато чого сталося такого, про що він, поки жив, читав у газетах. Загалом то були бурхливі часи. І в душі він, власне, неабияк пишався тим, що жив у ту пору. Якщо взяти життя частинами, то кожна з них, як подумати, була заплутана й безвідрадна, та загалом шлях його на манівці не збивався, й потім його можна було чітко простежити, від народження до смерти. Моосбруґер у жодному разі не мав такого відчуття, що його стратять; він страчував себе сам, тільки з допомогою інших людей; так бачив він те, що мало статися. І все якось таки складалося в одне ціле: путівці, міста, жандарми й птахи, мертвяки і власна смерть. Він і сам не розумів цього до пуття, а решта людей — і поготів, хоч розводитися про це вміли й більше.
Він сплюнув і згадав про небо, що мало вигляд мишоловки, пофарбованої в блакитне. «А в Словаччині мишоловки роблять такі круглі, високі», — подумав він.
88. Зв’язок із великими речами
Уже давно треба було згадати про одну обставину, яка стосується різноманітних зв’язків; висловити її можна приблизно так: ніщо не загрожує духу так, як його зв’язок із великими речами.
Людина мандрує лісом, вибирається на гору й окидає поглядом світ, розпростертий унизу, розглядає власну дитину, яку їй уперше дають потримати на руках, чи тішиться щастям посідати становище, котрому всі заздрять; і ми запитуємо: що в цій людині діється у такі хвилини? Певна річ, діється, як їй здається, багато чого — багато чого глибокого й важливого; ось тільки в ній, сказати б, бракує духу піймати все те на слові. Дивовижне перед нею й поза нею огортає її такою собі магнітною оболонкою і вбирає в себе її думки. І ось її погляди вже затримуються на тисячах подробиць, хоча в душі у неї таке відчуття, немовби вона вже витратила всі свої набої. Зовні ця осяяна душею, осяяна сонцем, глибока чи піднесена година вкриває світ до останнього листочка, до останньої жилочки гальванічним сріблом; але на другому, на особистому кінці цієї години невдовзі відчувається певний внутрішній брак речовини, там постає, сказати б, великий, порожній, круглий «О». Такий стан — класична ознака доторку до всього великого й вічного, як і перебування на вершинах людяности й природи. У тих, хто надає перевагу товариству великих речей — а до таких людей належать насамперед душі великі, для яких малих речей нема взагалі, — у цих їхній внутрішній світ мимоволі виявляється витягнутим назовні й розширеним до поверховости.