Цього разу товариство зійшлося надзвичайно цікаве; дуже багато запрошених мали років тридцять — тридцять п’ять, не більше, майже ще богема, але вже люди відомі й помічені газетами; і не лише місцеві, а й гості з усього світу, принаджені чутками, що в Каканії одна жінка з високих кіл торує духові стежку в світ. Часом усе це нагадувало мало не кав’ярню, й Арнгайм усміхався, згадуючи про Діотиму, яка в чотирьох своїх стінах, здавалося, відчувала страх. Та загалом це було, на його думку, вельми цікаво, у кожному разі експеримент незвичайний. Його приятелька, розчарована марними зборищами людей дуже, дуже великих, зробила рішучу спробу влити в паралельну акцію щонайновіший дух, і Арнгаймові зв’язки виявилися їй тут корисними. Він лише похитував головою, пригадуючи розмови, які йому випадало чути; вони були, вважав він, досить-таки божевільні, але ж «молоді треба йти на поступки, — казав він собі, — бо коли хто-небудь від неї відвертається, то цей «хто-небудь» стає просто неможливим». Отже, Арнгайм відчував, що все це його, якщо можна так висловитись, не на жарт потішає, бо вражень, як на один раз, було трохи аж забагато.
То що вони посилали там до бісового батька? Відчуття. Вони мали на увазі ті особисті відчуття, про земне тепло яких, про їхню близькість до дійсности п’ятнадцять років тому імпресіонізм мріяв, як про чудесну рослину. Тепер імпресіонізм вони називали м’якотілим і безголовим. Вони вимагали загнуздати чуттєвість і домагатися інтелектуального синтезу.
Але що означав загалом синтез — чи не протилежність скепсису, психології, дослідженням і аналізу, літературним симпатіям батьківських часів?
Наскільки можна було збагнути, вони вкладали в це не дуже глибоку філософію; те, що вони розуміли під синтезом, була радше потреба молодих кісток і м’язів вільно рухатися, то було таке собі вистрибування й витанцьовування, коли нікому не даєш на свою адресу й слова критичного сказати. Якби це було їм на руку, то вони, не довго думаючи, послали б під три чорти й синтез укупі з аналізом та мисленням загалом. А ще вони стверджували, нібито сік відчування має підносити дух угору. Зазвичай це стверджували, звісно, члени іншого угруповання, та іноді в запалі й ті самі.
О, які чудові слова вони виголошували! Вони вимагали інтелектуального темпераменту. Стрімкого стилю мислення, який кидається світу на груди. Гострого розуму космічної людини. Про що ж іще він там чув?
Про формування нової людини на основі американського плану всесвітньої праці, з використанням як посередника механізованої сили.
Про ліризм, пов’язаний із щонайстрімкішим драматизмом життя.
Про техніцизм; про дух, гідний машинної доби.
«Цієї хвилини, — вигукнув один із них, — Блеріо пролітає над Ла-Маншем зі швидкістю п’ятдесят кілометрів за годину! Треба написати поему на славу цих п’ятдесятьох кілометрів, а решту літературної порохні викинути на смітник!»
Вони вимагали акселеризму, тобто максимального прискорення відчувань на основі спортивної біомеханіки й акробатичної точности циркачів!
Фотогенічного оновлення через кінематограф.
Потім котрийсь із них сказав, що людина — це загадкова порожнина, й через це її, людину, за допомогою конуса, кулі, циліндра та куба слід прилучити до космосу. Але дехто стверджував і протилежне: мовляв, індивідуалістичне сприйняття мистецтва, яке лежить в основі такої думки, себе вже вичерпує; майбутній людині треба дати нове відчуття житла, скориставшись громадськими будівлями та селищами. І поки так гуртувалися індивідуалістична й соціальна партії, втрутилася третя, заявивши, що лише релігійні митці соціальні у справжньому сенсі слова. Після цього угруповання нових архітекторів зажадало, щоб кермо влади передали їй, позаяк мета архітектури — це, мовляв, і є релігія, до того ж із побічним ефектом любови до батьківщини й осілости. Релігійна група, підсилена кубічною, заперечила, заявивши, що мистецтво — справа ні від чого не залежна, а головна, це, мовляв, саме сповнення космічних законів; однак потім кубічна група знов покинула релігійну й приєдналася до архітекторів, стверджуючи, що до космосу найліпше прилучати все ж таки через просторові форми, які індивідуальному надають чинности й типовости. Пролунали слова про те, що треба вдивлятися в людську душу, а тоді закарбовувати її в трьох вимірах. Далі хтось войовниче й ефектно поставив питання про те, що, власне, на загальну думку, важливіше — десять тисяч людей, які голодують, чи один витвір мистецтва?! І справді, оскільки майже всі вони були в певному сенсі митці, то обстоювали думку, що духовне одужання людству може принести лише мистецтво, й не могли дійти згоди тільки щодо природи цього одужання та вимог, які задля нього слід висунути перед паралельною акцією. Та ось ініціативу перехопила знов перша соціальна група й заговорила новими голосами. Запитання, що важливіше — один витвір мистецтва чи нужда десятьох тисяч голодних, — обернулося на запитання, чи десять тисяч мистецьких витворів варті нужди однієї-однісінької людини. Декотрі дебелі митці заявили, що митець не має права вдавати із себе велике цабе; мовляв, годі самовихвалянь, треба самому спробувати побути голодним і соціальним! А хтось сказав: життя — найбільший і неповторний витвір мистецтва! Чийсь могутній голос докинув: об’єднує не мистецтво, а голод! Чийсь компромісний голос нагадав про те, що найкращий засіб проти переоцінювання самого себе в мистецтві — здорова реміснича основа. І після цього компромісного висловлювання хтось, скориставшись мовчанкою, що запала чи то внаслідок перевтоми, чи то через взаємну зневагу, знову спокійно спитав, чи хто-небудь вірить у можливість домогтися чогось доти, як ще навіть не встановлено контакту людини з простором?! Запитання пролунало як сигнал для того, щоб техніцизм, акселеризм і таке інше знов перехопили слово, і дискусія крутилася навколо цієї теми ще довго. Та врешті таки дійшли одностайної думки, бо вже хотілося піти додому, та ще й з яким-небудь результатом; отож сторони стали на твердженні, яке мало приблизно такий вигляд: нинішня доба сповнена надій, нетерпляча, примхлива й нещасна; але Месії, на якого вона сподівається й чекає, наразі не видно. Арнгайм на хвилю замислився.