Навколо нього весь час купчилися люди; коли від цього гурту відходив хтось такий, хто погано чув чи не міг показати себе, його місце одразу займав хтось інший; Арнгайм вочевидь опинився в центрі й цього нового зібрання, навіть якщо це не завжди знаходило вияв у трохи різкуватій дискусії. До того ж він уже давно розумівся на тому, що їх цікавило. Він знав про співвідношення в кубі; будував садові селища для своїх службовців; машини з їхнім розумом і їхніми швидкостями не були для нього загадкою; він умів порозмовляти про проникнення в душу й уже вклав капітал у кінопромисловість, що зароджувалася. Відновлюючи подумки зміст тієї дискусії, він пригадав і те, що протікала вона зовсім не так гладенько, як це мимоволі подавала його пам’ять. Такі розмови завжди тривають досить своєрідно — так ніби хтось порозставляв їхніх учасників із зав’язаними очима й озброєних кийками в різних кінцях багатокутника й наказав сходитись; видовище це метушливе, виснажливе й позбавлене логіки. Та чи не віддзеркалює воно ходу речей загалом? Його визначають теж не заборони й закони логіки, яким дістається хіба що роль поліції, а безладні рушійні сили духу. Ось про що питав себе Арнгайм, пригадуючи, яку увагу йому виявляли, й дійшов висновку: можна сказати також, що новий спосіб мислення подібний до розкутої гри асоціацій, коли розум досить розслаблений, — гри, безперечно, вельми хвилюючої.
Арнгайм зробив виняток і прикурив іще одну сиґару, хоч загалом таких чуттєвих слабкостей собі не дозволяв. Він ще тримав перед собою запаленого сірника й напружував м’язи обличчя, втягуючи перший дим, аж раптом мимоволі всміхнувся, бо пригадав отого невеличкого ґенерала, що звернувся до нього на вчорашньому прийнятті. Арнгайми мали завод із виробництва гармат та панцерних плит і, в разі гострої потреби, були готові до масового виготовлення боєприпасів, отож він дуже добре зрозумів того трохи кумедного, однак симпатичного ґенерала (розмовляв він зовсім не так, як пруські ґенерали, — млявіше, звичайно, та, все ж таки, можна сказати, з приємним присмаком давньої культури! Щоправда, слід було б уже, мабуть, додати: культури на межі загибелі), коли той довірчо — та ще й зітхаючи, просто-таки по-філософському! — висловив йому власну думку про розмови, що того вечора точилися довкола й принаймні почасти, доводилося визнати, мали й радикально пацифістський характер.
Генерал, як єдиний тут офіцер, почувався вочевидь не зовсім затишно й поскаржився на мінливість громадської думки, тому що деякі висловлювання про святість людського життя викликали загальне схвалення.
— Не збагну я цих людей, — з такими словами звернувся ґенерал до Арнгайма, бажаючи почути пояснення від такого знаменитого на весь світ розуму. — Я не збагну, чому оці нові люди розводяться, мов невігласи, про якихось «кривавих генералів». У мене таке враження, що старших добродіїв, котрі зазвичай тут бувають, я розумію багато краще, хоч і вони, звісно, од військової служби дуже й дуже далекі. Взяти хоча б отого знаменитого поета — не знаю, як його звати, такий високий, уже літній, з черевцем, той, котрий буцімто написав вірші про грецьких богів, зорі й вічні людські почуття; господиня дому сказала мені, що він — справжній поет, і це в часи, які породжують зазвичай хіба що інтелігенцію, — так ось, я, як уже згадував, нічого з того, що він написав, не читав, але напевне його зрозумів би, якщо значення цього чоловіка й справді полягає переважно в тому, що він не опускається до дрібниць, адже зрештою ми, військові, називаємо таких людей стратегами. Фельдфебель, якщо дозволите навести маленький приклад, має дбати, звісно, про добробут кожного окремого вояка у своїй роті; а ось стратег, навпаки, лічить людей на тисячі — меншої одиниці для нього немає — і повинен уміти принести в жертву хоч десяток таких одиниць одразу, коли цього вимагає висока мета. Як на мене, немає жодної логіки в тому, що в одному випадку це називають «кривавим генералом», а в іншому — твердими переконаннями, і прошу вас розтлумачити мені це, якщо можна!