Своєрідне становище Арнгайма в цьому місті й у цьому товаристві пробудило в ньому певну схильність до іронії, яку він зазвичай намагався стримувати. Він здогадувався, кого мав на увазі цей невеличкий добродій, хоч нічим і не показав, що здогадується; та й не в цьому була річ, Арнгайм і сам міг би навести генералові приклади не одного різновиду величі такого гатунку. Того вечора враження вони справляли кепське, й не помітити цього не можна було.
Арнгайм, на мить прикро замислившись, затримав між розтуленими губами дим від сигари. Його власне становище в цьому колі було теж не таке вже й легке. Попри весь свій вплив, йому доводилося чути й злі зауваження, спрямовані немовби проти нього самого, й осуд нерідко викликало чомусь саме те, що він замолоду любив — достоту так, як ця молодь тепер любила ідеї свого покоління. Він мав дивне, дуже дивне, майже, сказати б, моторошне відчуття, коли його вшановували молоді хлопці й дівчата, котрі на тому самому подиху безцеремонно глумилися над минулим, до якого він сам був потай причетний; у такі хвилини Арнгайм відчував у собі гнучкість, здатність перевтілюватися, підприємливість, можна навіть сказати, зухвалу нетактовність добре прихованого нечистого сумління. Він ту ж мить збагнув, що відділяє його від цього нового покоління. Ці молоді хлопці й дівчата суперечили одне одному у великому й малому, безсумнівно спільне в них було лише те, що здіймали руку вони на саму об’єктивність, на духовну відповідальність, на врівноважену особистість.
Завдяки одній особливій обставині Арнгайм відчував у такі хвилини щось на кшталт зловтіхи. Завищена оцінка декотрих його перевесників, у яких особисте випиналося аж надто виразно, завжди була йому неприємна. Імен такий шляхетний супротивник, як Арнгайм, не називав, звичайно, навіть подумки, проте він добре знав, кого мав на увазі. «Розважливий, скромний юнак, що палко жадає яскравих утіх», — якщо казати словами Гайне, якого Арнгайм потай любив і цієї хвилини в думках процитував. «Його старанність і зусилля в поезії… тяжка праця, неймовірна настирливість, несамовите заповзяття, з якими він відточує свої вірші, гідні всілякої похвали.» «Музи до нього не прихильні, та ґеній мови — в його руках». «Жахливий примус, якому він доброхіть скоряється, він називає подвигом у слові». Арнгайм мав чудову пам’ять і міг цитувати з неї цілими сторінками. Та він одійшов від теми. У нього викликало захват те, як Гайне, борючись з одним зі своїх сучасників, передбачив явища, які цілком розкрилися аж тепер, і це надихнуло його на власні зусилля: він звернувся до ще одного представника великої німецької ідеалістичної думки — до отого ґенералового поета. Це був уже не хирлявий різновид духу, а тлустий. Його врочистий ідеалізм відповідав тим масивним, глибоким духовим інструментам в оркестрі, котрі нагадують поставлені сторчма локомотивні казани й видають якесь недоладне хрюкання й гуркання. Одним своїм звуком вони заглушують тисячу можливостей. Вони видувають цілі величезні паки вічних почуттів. «Хто майстер сурмити на який-небудь такий манір віршами, — подумав Арнгайм не зовсім без гіркоти, — того в нас вважають нині поетом, на відміну від літератора. То чом би, справді, одразу вже й не ґенералом? Адже такі люди зі смертю запанібрата й постійно потребують кілька тисяч покійників, щоб з гідністю натішитися миттєвістю життя».
Але в цьому місці хтось зауважив, що навіть Генералів пес, який трояндово-духмяної ночі виє на місяць, міг би, якби його спитали, сказати: «А що ж ви хочете, адже то — місяць, а це — одвічні почуття моєї породи», — сказав би точнісінько так само, як котрийсь із тих добродіїв, яких за це прославляють! Авжеж, такий добродій міг би ще додати, що всі його почуття наснажує, поза всяким сумнівом, те, чого він сам зазнав у житті, що його виражальні засоби багаті емоціями й усе ж таки прості, що публіка його розуміє, а щодо його думок, то вони, либонь, відступають на задній план перед його почуттями; але це, мовляв, цілком і повністю відповідає чинним вимогам і в літературі ніколи ще не було перешкодою.