Арнгайм, прикро вражений, знову затримав дим від сигари між губами, які на хвильку лишилися розтулені, мов не зовсім піднятий шлагбаум між особистістю й зовнішнім світом. Декого з цих чистих-чистесеньких поетів він при будь-якій нагоді нахвалював, бо так годилося робити, а декого принагідно підтримував і грішми; але, по суті, він їх, як тепер сам збагнув, разом з їхніми бундючними віршами терпіти не міг. «А загалом, — подумав він, — місце отих геральдичних добродіїв, які самі себе й прогодувати не годні, в якому-небудь заповіднику, серед останніх зубрів та орлів!» А що підтримувати їх, як показав минулий вечір, було, отже, не в дусі часу, то роздуми Арнгайма завершилися не без вигоди для нього.
90. Повалення ідеократії
Явище це, либонь, досить зрозуміле — те, що за часів, просякнутих духом ринку, різкою протилежністю їм вважають поетів, які зі своїм часом анічогісінько спільного не мають. Вони не поганять себе сучасними думками, видають на-гора, сказати б, чисту поезію і промовляють до своїх вірних вимерлими говірками величі, так ніби щойно просто повернулися ненадовго на землю з вічности, — достоту, мов ото чоловік три роки тому емігрував до Америки, а тепер приїхав погостювати на батьківщину й розмовляє вже ламаною німецькою. Це — явище приблизно таке саме, як коли б порожню яму задля балансу накрили порожнім куполом, а оскільки порожнечу звичайну порожнеча велична лише збільшує, то зрештою нема нічого природнішого в тому, що вслід за добою такого пошанування особистости настає інша, яка рішуче відкидає всю цю шамотню з відповідальністю й величчю.
Обережно, ніби пробуючи, і з приємним відчуттям ґарантованости від особистої втрати Арнгайм намагався пристосуватися до такого, як він і передбачав, розвитку подій. Це була, певна річ, не дрібниця. Водночас він згадував про все, що бачив за останні роки в Європі й Америці: про захоплення новомодними танцями — чи то під густі звуки Бетговена, чи то під свіжі ритми чутливости; про малярство, де максимум духовних зв’язків належало передати мінімумом ліній і барв; про кіно, де один порух, значення якого знає весь світ, полонить весь світ невеличкою новизною в його показі; й, нарешті, просто про звичайну людину, яка вже тоді, повіривши в спорт, сподівалася засобами немовляти, що дриґає ручками й ніжками, заволодіти могутньою груддю природи. В усіх цих явищах впадає у вічі певна схильність до алегорії, якщо під цим розуміти такі духовні стосунки, де все означає більше, ніж йому по чистій совісті годилося б означати. Адже як шолом та кілька перехрещених мечів нагадували суспільству барокової доби про всіх богів та їхні історії і не перший стрічний цілував першу стрічну графиню, а бог війни — богиню цнотливости, так нині ті перші стрічні, мацаючи одне одного, відчувають плин часу чи ще що-небудь із доброї сотні нових шаблонів, які утворюють уже, звісно, не Олімп, що здіймається над тисовими алеями, а просто весь сучасний безлад. У кіно, в театрі, на танцювальному майданчику, на концерті, в автомобілі, в літаку, на воді, на сонячному пляжі, у кравецьких майстернях і комерційних конторах невпинно виникає величезна поверхня, що складається із вражень, висловлювань, рухів, манер та емоцій. Зовні й у подробицях добре продуманий, цей процес нагадує стрімке обертання тіла, де все поривається вихопитись на поверхню й там поєднатися поміж собою, тоді як усередині все й далі лишається непродуманим, розбурханим, хаотичним. Якби Арнгайм міг зазирнути на кілька років наперед, він уже тепер побачив би, що тисяча дев’ятсот двадцять років європейської моралі, мільйони жертв страшної війни й цілий ліс німецької поезії, який прошумів над жіночою сором’язливістю, не спромоглися бодай на годину затримати настання того дня, коли спідниці й коси в жінок почали вкорочуватись і європейські дівчата на якийсь час вилущилися голяка з тисячорічних заборон, мов банани зі своїх шкурок. Побачив би він і решту перемін, які колись навряд чи й припустив би, й річ зовсім не в тому, що з того лишиться, а що зникне, надто як подумати, скільки великих і, либонь, марних зусиль знадобилося б, щоб здійснити такі революції в побуті відповідальним шляхом інтелектуального розвитку — через філософів, художників та поетів, а не через кравців, примхи моди й усілякі випадковості; адже з цього видно, яку творчу снагу має поверхня порівняно з яловою впертістю мозку.