Це — повалення ідеократії, влади мозку, витіснення духу на периферію, кінцева, як здавалося Арнгаймові, проблема. Життя, певна річ, ішло цим шляхом завжди, воно постійно перебудовувало людину, спрямовуючи її ззовні всередину, тільки колись із тією різницею, що людина відчувала за собою обов’язок видавати щось і з середини назовні. Навіть ґенеральський пес, про якого цієї хвилини тепло згадав Арнгайм, ніколи не збагнув би іншого плину речей, бо цього вірного свого супутника людина сформувала за власною подобою в минулому сторіччі, коли ще була стабільна й слухняна; але її кузен, отой рябкоподібний птах, що годинами витанцьовує, все зрозумів би. Коли він настовбурчує пір’я й заходжується кігтями гребти землю, душі тут, либонь, більше, ніж коли вчений за письмовим столом силкується пов’язувати одну з одною думки. Адже всі думки йдуть, зрештою, від суглобів, м’язів, залоз, очей, вух і від невиразних загальних вражень отого шкіряного мішка, який усе це в собі носить. Минулі сторіччя припускалися, мабуть, тяжкої помилки, надаючи надто великої ваги розуму й здоровому глузду, переконанню, поняттю й характеру; це однаково що визнавати реєстратуру й архів за найважливіші частини установи, позаяк вони містяться в центральній адміністративній будівлі, хоч насправді вони — лише допоміжні служби, вказівки яким надходять іззовні.
І раптом Арнгайм — можливо, під дією легких симптомів розладу, викликаних у ньому коханням, — знайшов сферу, де слід було шукати рятівну думку, що дає лад таким ускладненням; ця думка в якийсь приємний спосіб виявилася пов’язаною з уявленням про поширений товарообмін. Не викликало сумніву: цій новій добі властивий поширений обмін думок і емоцій, він мав виникнути вже як природний наслідок ухиляння від їхнього копіткого й забарного інтелектуального опрацювання. Арнгайм уявив собі, що мозок доби замінено на попит і пропозицію, а глибокого мислителя — на промітного комерсанта, й мимоволі відчув насолоду від хвилюючої картини величезного виробництва вражень, які вільно поєднуються й роз’єднуються, — такого собі нервового пудинґу, всі частини якого, щойно його сколихнеш, тремтять, мов драглі, або гігантського тамтама, який оглушливо гримить, тільки-но його бодай легесенько торкнешся. Те, що образи ці не зовсім пасували один до одного, було вже наслідком мрійливого настрою, навіяного ними Арнгаймові; бо йому здавалося, що саме таке життя й можна порівняти зі сном, коли зовні береш участь у просто-таки дивовижних подіях і одночасно тихесенько лежиш собі серед них усередині таким собі розрідженим «я», у вакуумі якого всі почуття сяють, немов блакитні жарові лампи. Життя довкола людини мислить і, пританцьовуючи, породжує для неї зв’язки, а вона приточує їх один до одного через силу й зовсім не так калейдоскопічно, якщо задля цього вдається до здорового глузду. Отак, по-комерційному й воднораз хвилюючись усіма фібрами своєї істоти, розмірковував Арнгайм про вільну духовно-фізичну взаємодію прийдешньої доби, і йому здавалося цілком вірогідним, що постає щось колективне, панлогічне, і що тепер люди, відмовившись від застарілого індивідуалізму, з усією своєю перевагою й винахідливістю білої раси стали на шлях повернення до реформи раю, щоб у провінційну відсталість едемського саду вдихнути розмаїту сучасну програму.
На заваді стояло лиш одне. Адже таку саму, як уві сні, здатність укладати в ту чи ту подію якесь непоясненне почуття, що пронизує все твоє єство, — таку саму здатність ти маєш і тоді, коли не спиш, але тільки якщо тобі років п’ятнадцять-шістнадцять і ти ще ходиш до школи. Тоді в людині, як відомо, також усе вирує, тоді їй не сидиться на місці, в голові в неї безлад, відчуття дуже загострені, але ще не дуже розокремлені, кохання й гнів, людське щастя й іронія, одне слово, всі моральні абстракції — це трепетні події, які то захоплюють увесь світ, то стискаються в ніщо; смуток, ніжність, велич і шляхетність високим склепінням здіймаються в порожніх небесах. І що ж відбувається? Зокола, з розчленованого світу приходить готова форма — слово, віршований рядок, демонічний сміх, приходять Наполеон, Цезар, Христос або, може, ще й сльоза над могилою батька-матері; і блискавична асоціація породжує твір. Надто легко не помітити, що цей твір старшокласника — послідовне й завершене втілення почуттів, надзвичайно точна відповідність замислу й реалізації, досконале злиття вражень юнака з життям великого Наполеона. Ось тільки складається враження, що зв’язок, який веде від великого до малого, чомусь незворотний. Так буває і вві сні, і в юності: виголошуєш велику промову, а прокинешся, ще встигнувши, на лихо, захопити останні її слова, аж виявляється, що вони, власне, зовсім і не такі вже неймовірно прекрасні, як тобі привиділося. І тоді вже геть не здаєшся собі таким невагомо-переливчастим, як той рябкоподібний птах у танку, а знаєш, що ти просто дуже проникливо вив на місяць, як отой уже не раз згадуваний фокстер’єр пана Генерала.