А втім, дружинин кузен точнісінько так само, як і він, знудженим поглядом людини, котра все тут знає, дивився перед себе, навіть не помічаючи паузи в розмові. Туцці здогадувався: треба що-небудь сказати; він почувався невпевнено, немовби мовчання могло виказати, що в нього хвороблива уява.
— Любите ви думати про все погано, — промовив, усміхнувшись, він, так ніби зауваження про чиновників од віри досі мусило чекати під дверима його слуху, — і моя дружина, певно, має рацію, коли, попри всю свою родинну приязнь до вас, трохи побоюється вашої допомоги. Ваші думки про ближнього схильні, якщо можна так сказати, до гри à la baissee.
— Чудовий вислів! — зраділо відповів Ульріх. — Хоч я, мушу визнати, його й не заслуговую. Адже саме світова історія завше грала людьми à la baissee або à la hausee: à la baissee — хитрістю й насильством, à la hausee — приблизно так, як це намагається робити тут ваша пані дружина: вірою в силу ідей. Та й доктор Арнгайм, якщо покладатись на його слова, теж грає на підвищення. А ось ви, професійний гравець на пониження, в цьому хорі янголів відчуваєте, мабуть, щось таке, про що я не проти б довідатись.
Він звів співчутливий погляд на Туцці. Начальник відділу дістав з кишені портсиґара, здвигнув плечима й відказав:
— А чому ви гадаєте, що я про це іншої думки, ніж моя дружина? — Він хотів уникнути особистої теми, що виникла в розмові, але своєю відповіддю її лише загострив.
Ульріх, на щастя, цього не помітив і провадив далі:
— Ми — маса, що прибирає будь-якої форми, потрапляючи до неї в той чи той спосіб!
— Це для мене надто висока матерія, — ухильно відповів Туцці.
Ульріх був радий. Він бачив у цьому протилежність самому собі; йому давало неабияку насолоду розмовляти з людиною, яка не реагувала на розумове подразнення й не могла чи не хотіла захищатися по-іншому, ніж посилатись відразу на всього себе. Колишня його неприязнь до Туцці під тиском куди глибшої неприязні до цієї метушні в його домі вже давно обернулася на почуття протилежне; він не міг збагнути лише, чому Туцці все це терпить, і не знав, що про це й думати. Ульріх вивчав начальника відділу дуже повільно, мов ото піддослідну тварину, й тільки із зовнішнього боку, без того проникнення всередину, якому сприяє мова людини, котра не розмовляти просто не може. Спочатку йому припала до вподоби сухорлявість цього невисокого чоловіка і його темний, виразистий погляд, що виказував глибину невпевнених почуттів; це був погляд не чиновницький, аж ніяк, проте він у жодному разі не відповідав теперішньому образу Туцці, який поставав із розмов; лишалося тільки припускати (таке ж бо часто трапляється), що це — погляд хлопчачий, який прозирає з-поміж невластивих дорослому чоловікові рис, мов ото вікно в покинутому, замкненому й давно забутому крилі будівлі. І ще одне привернуло увагу кузена: запах тіла Туцці. Від нього пахло чи то Китаєм, чи то сухими дерев’яними шабатурками, чи то якоюсь сумішшю моря, екзотики, затвердіння кишечника й трішечки перукарнею. Цей дух наводив Ульріха на роздуми; серед його знайомих було лише двоє людей з особистим запахом — Туцці й Моосбругер; коли Ульріх відновлював у пам’яті різко-ніжний аромат Туцці й одночасно думав про Діотиму, чию велику поверхню повивали легенькі духмянощі пудри, які нічого, здавалося, не приховували, на гадку йому спадали протилежні пристрасті, яким трохи смішне реальне співжиття цих двох людей, схоже, зовсім не відповідало. Перше ніж сказати що-небудь на ухильні слова Туцці, Ульріх мусив повернути свої думки назад, щоб вони знову відповідали тій відстані від речей, яку вважають припустимою.