— З мого боку це буде зухвальство, — знов почав він трохи знудженим, але рішучим тоном (таким у світській розмові виражають жаль, що доводиться наганяти нудьгу й на співбесідника, оскільки обставини, які склалися цієї хвилини, нічого кращого, мовляв, не пропонують), — це буде, безперечно, зухвальство, коли я при вас спробую дати визначення дипломатії. Але я хочу, щоб ви мене поправили. Отже, я наважуюся стверджувати: дипломатія передбачає, що надійного порядку можна досягти, лише послуговуючись брехнею, боягузтвом, канібальством — одне слово, найгіршими мерзотами людства; дипломатія — це, якщо ще раз скористатися вашим влучним висловом, ідеалізм à la baissee. І це, як на мене, навіює чарівливу меланхолію — саме через те, що тут виникає припущення: ненадійність найвищих наших сил відкриває нам такий самий легкий шлях до людожерства, як до критики чистого розуму.
— На жаль, — почав захищатися начальник відділу, — про дипломатію ви міркуєте надто романтично, а політику, як і багато хто, плутаєте з інтриґами. У цьому була, мабуть, сяка-така істина, коли політику робили ще князі-самоучки; але за часів, коли все залежить від буржуазних уявлень про тактовність, це не так. Ми не меланхоліки, ми — оптимісти. Ми маємо вірити в прекрасне майбутнє, а то спасуємо перед власним сумлінням, а воно влаштоване точнісінько так само, як у решти людей, аж ніяк не інакше. Коли вже вам так кортить скористатися словом «людожерство», то можу лише сказати: це заслуга саме дипломатії в тому, що вона стримує світ від людожерства; але, щоб цього домогтися, потрібно вірити в щось високе.
— І в що ж вірите ви? — напрямець спитав, урвавши його, кузен.
— Ну, знаєте! — промовив Туцці. — Я ж бо вже не хлопчик, щоб отак просто, відразу відповісти на це запитання! Я хотів лише сказати: що краще дипломат уміє пристосуватися до духовних віянь свого часу, то легше йому працюється. І навпаки, досвід останніх поколінь показав: що більші успіхи духу в усіх сферах, то потрібніша дипломатія; адже це, зрештою, й природно?!
— Природно?! Але ж цим ви стверджуєте те саме, що й я! — вигукнув Ульріх так палко, як лишень дозволяла картина двох добродіїв, заклопотаних спокійною розмовою, — картина, яку вони бажали собою являти. — Я з жалем наголосив на тому, що духовне й добре не здатні довго проіснувати без допомоги злого й матеріального, а ви відповідаєте мені приблизно те, що чим глибша духовність, тим більшу обережність потрібно виявляти. Отже, скажімо так: з людиною можна повестися, як з останньою потолоччю, і через це не добитися від неї того, що потрібно, а можна її й окрилити й теж не добитися від неї того, що потрібно. Тим-то ми вдаємося то до одного методу, то до другого, поєднуємо їх; у цьому й уся штука. Мені здається, я маю підстави тішитися куди глибшою згодою з вами, ніж ви ладні це визнати.
Туцці обернувся до співрозмовника, що вже наскучив йому своїми запитаннями; вусики в начальника відділу трохи підсмикнула вгору усмішечка, очі блищали, в них прозирала іронія й готовність поступитися. Йому хотілося покласти край цій балачці, вона була досить небезпечна, як ожеледиця, й по-дитячому марна, як самі хлоп’ячі забавки на льоду.
— Знаєте, ви, мабуть, подумаєте, що це — варварство, — відказав він, — але я вам усе поясню. Право філософувати потрібно лишити, власне, тільки за професорами! Певна річ, для наших великих, визнаних філософів я роблю виняток, я всіх їх читав і дуже високо поціновую; але вони, так би мовити, просто є, і край. А в наших професорів такі службові обов’язки, це така робота, та й годі; зрештою, потрібні ж бо й учителі, щоб діло не вмерло. А загалом у давній Австрії все ж таки справедливе було правило: громадянин держави не повинен про все замислюватись. З цього рідко виходить щось путнє, але певна зухвалість тут, звісно, є.