Начальник відділу відповів йому лише неуважною усмішкою.
— Тоді зробіть ласку й поясніть мені, з якої то причини такий чоловік, як Арнгайм, має літературні зацікавлення, — промовив Туцці, але відразу й пошкодував про це, бо кузен уже знову приготувався давати розлогу відповідь.
— Чи не впадало вам коли-небудь у вічі, — сказав Ульріх, — що нині на диво багато людей на вулицях розмовляють самі з собою?
Туцці байдуже стенув плечима.
— З ними щось не те. Такі люди вочевидь не в змозі повністю перетравлювати свої враження або жити з ними й змушені позбуватися їхніх решток. З цієї самої причини, гадаю, виникає й гіпертрофована потреба писати. Можливо, із самого письма це й не дуже помітно, бо тут, залежно від хисту й досвіду, виходить щось таке, що значно переростає свою першопричину, та, коли починаєш читати, жодних сумнівів не лишається; нині вже майже ніхто нічого не читає, кожне використовує письменника тільки задля того, щоб, погоджуючись із ним чи заперечуючи йому, вдаючись до похвали чи огуди, в такий протиприродний спосіб позбутися власних зайвих емоцій.
— То ви гадаєте, отже, що в житті Арнгайма діється щось не те? — спитав Туцці, тепер уже насторожено. — Останнім часом я читав його книжки — просто так, з цікавости, адже, на думку багатьох людей, цього чоловіка очікує велике політичне майбутнє; мушу, однак, зізнатися: я не розумію, навіщо ці книжки написані й чи потрібні вони взагалі.
— Запитання можна поставити в багато загальнішій формі, — промовив кузен. — Коли в людини стільки грошей і впливу й вона справді може мати все, що завгодно, то навіщо їй ще й писати? Власне, я мав би досить простодушно спитати: навіщо беруться за перо всі професійні письменники? Вони пишуть про те, чого не було, так, ніби воно було. Це ж бо очевидно. Та чи захоплюються вони життям так, як багатієм — жебраки, котрі, не стуляючи рота, розводяться про те, що йому до них байдужісінько? А чи вони пережовують ту саму свою жуйку? Чи крадуть чуже щастя, малюючи в своїй уяві те, чого не годні досягти або перенести в житті?
— А самі ви ніколи не писали? — перебив його Туцці.
— Не писав, хоч це мене й тривожить. Я ж бо не такий щасливий, аж ніяк, щоб цього не робити. І я собі поклав: якщо невдовзі в мене такої потреби не виникне, то через оцю свою цілковиту ненормальність я накладу на себе руки!
Ульріх промовив це так люб’язно й серйозно воднораз, що його жарт, хоч він того й не бажав, порушив спокійний плин їхньої бесіди, мов ото затоплений камінь, що раптом витикається з води.
Туцці це завважив і з притаманною йому тактовністю поквапився знов хутко зв’язати втрачену нитку розмови.
— Одне слово, — констатував він, — ви кажете те саме, що й я, коли стверджую, що чиновники беруться за перо тоді, як виходять на пенсію. Та чи стосується це доктора Арнгайма?
Кузен нічого не відповів.
— А чи знаєте ви, що Арнгайм — цілковитий песиміст і не розраховує на жодне «à la hausse» у зв’язку з тутешньою акцією, до якої так самовіддано прилучається?! — сказав раптом
Туцці, стишивши голос. Несподівано він пригадав, як на самому початку Арнгайм у розмові з ним та Діотимою висловив великий сумнів щодо перспектив паралельної акції, і те, що це спливло в пам’яті через стільки часу й саме цієї хвилини, здалося йому — щоправда, він і сам не розумів чому, але все ж таки здалося, — успіхом його дипломатії, хоча жодної причини затримки Арнгайма в місті з’ясувати, по суті, так і не пощастило.
Кузен і справді зробив здивований вираз обличчя.
А втім, мабуть, лише з люб’язности, бо знову вирішив за краще змовчати. Та в кожному разі завдяки цьому в обох співрозмовників, коли наступної миті до них підійшли гості й розлучили їх, лишилося враження цікавої бесіди.
92. Із життєвих правил багатих людей
Така уваги й захоплення, які випали на долю Арнгайма, когось іншого зробили б, мабуть, недовірливим і невпевненим, і той інший подумав би, що завдячує їх своїм грошам. Однак Арнгайм недовіру вважав ознакою нешляхетних помислів, які чоловік його рівня має право дозволяти собі лише на підставі незаперечних комерційних відомостей, до того ж він був переконаний, що багатство — властивість особистої вдачі. Кожен багатій гадає, що багатство — це властивість особистої вдачі. І кожен бідняк так гадає. У душі цього певен увесь світ. Ось тільки логіка трохи завдає клопоту, стверджуючи, нібито володіння грішми, можливо, й надає людині певних властивостей, проте саме воно бути її властивістю аж ніяк не може. Реальні події й факти спростовують це брехливе твердження. Будь-який людський ніс неодмінно й одразу відчуває ніжний дух незалежности, звички командувати, повсюди вибирати собі найкраще, дух легкої зневаги до світу й постійного усвідомлення відповідальности, яку накладає влада, — дух, що йде від великих і надійних доходів. Вигляд такої людини показує, що його щоденно оновлюють і наснажують найкращі світові сили. Гроші циркулюють на поверхні такої людини, як сік у квітці; тут не йдеться ні про запозичення властивостей, ні про набуття звичок, ні про що опосередковане чи одержане з інших рук: закрий банківський рахунок, не дай кредиту — і багатий чоловік не просто зостанеться без грошей, а й сам стане того самого дня, коли це зрозуміє, зів’ялою квіткою. І так само безпосередньо, як колись властивість його багатства, тепер усі помічатимуть у ньому невимовну властивість нікчемности, від якої, наче від згарища, несе невпевненістю, ненадійністю, безпорадністю й убозтвом. Отож багатство — це особиста, проста властивість, яку не можна розкласти, не знищивши її.