Гурт розпався. Мовчання на трьох стільцях тривало далі. Нарешті Генерал Штум замислено промовив:
— Даруй, я слухав дуже уважно, але ж усе це, за винятком музики, можна було б сказати, мабуть, і про Генерала, який уславився перемогами? Чому, власне, у випадку з тенісистом це, на їхню думку, — Геніальність, а у випадку з Генералом — варварство?
Штум, відколи його покровитель порадив Генералові спробувати вплинути на Діотиму за допомогою фізичної культури, частенько замислювався про те, як усе ж таки скористатися, попри свою органічну відразу до цієї культури, такою багатонадійною можливістю підступитися до цивільних ідей, але труднощі, як йому, на жаль, раз у раз доводилося переконуватись, і на цьому шляху були надзвичайно великі.
94. Діотимині ночі
Діотиму дивувала очевидна прихильність Арнгайма до всіх цих людей, бо стан її почуттів аж надто відповідав тому, що вона вже не раз виражала словами: світові справи — це, мовляв, усього-на-всього un peu de bruit autour de notre âme, не більше.
Іноді в неї йшла обертом голова, коли вона озиралася довкола й бачила свій дім, повен аристократії світської й аристократії духу. Від історії її життя лишилася тільки глибочезна суперечність між високим і низьким, між її ще дівочим становищем, в якому було так багато боязкої обмежености середнього прошарку, й теперішніми успіхами, що засліплювали душу. І, стоячи вже на запаморочливо вузенькій сходинці, Діотима відчувала потребу ступити ще один крок, сподіваючись піднятися ще вище. Непевність її приваблювала. Вона впиралася рішенню ввійти в життя, де діяльність, розум, душа й мрія становлять одне ціле. По суті, Діотиму вже не турбувало те, що ідея, яка мала увінчати паралельну акцію, так і не з’являлася; до «всесвітньої Австрії» вона також трохи збайдужіла; навіть те, що на кожен великий проект людського розуму завжди знайдеться проект зустрічний, уже не викликало в неї жаху. Плин подій і речей там, де вони набувають ваги, втрачає свою логічність; він радше нагадує блискавку й вогонь, а Діотима звикла до того, що не спроможна скласти думку про велич, в оточенні якої себе відчувала. Якби її воля, вона махнула б рукою на цю свою акцію й вийшла б заміж за Арнгайма; так буває з маленькою дівчинкою, якій усі труднощі за іграшку, коли вона раптом забуває про них і кидається батькові на груди. Але неймовірне зовнішнє розширення її діяльности стримувало Діотиму. Їй ніколи було зважитись. Зовнішній і внутрішній ланцюги подій і далі тяглися поряд двома незалежними вервечками, й усі спроби пов’язати їх виявлялися марними. Це було так само, як у її подружньому житті, що, коли дивитися збоку, тривало навіть щасливіше, ніж доти, хоча душі в ньому ставало все менше й менше.
Особиста вдача підштовхувала Діотиму до відвертої розмови з її чоловіком; але вона не мала чого йому сказати. Чи кохала вона Арнгайма? Її почуттям до нього можна було дати стільки всіляких означень, що в її роздумах траплялось, як виняток, і це, досить-таки тривіальне. Вони ще навіть не цілувались, а спраглих обіймів душ Туцці, навіть якби вони йому в цьому й зізналися, однаково не зрозумів би. Іноді Діотима й сама дивувалася: адже між нею й Арнгаймом уже не відбувалося нічого такого, про що можна було б розповісти. Але вона так ніколи й не позбулася цілком звички добропорядної молодої дівчини шанолюбно зводити очі на старших чоловіків, і щось конкретне — коли не в буквальному, то бодай у переносному сенсі, але таке, про що можна було б усе ж таки розповісти, — вона могла б уявити собі скоріше вже з кузеном, який здавався їй молодшим від неї самої і якого вона трохи зневажала, ніж із чоловіком, якого вона кохала і який так умів цінувати її спроби виказати свої почуття в загальних міркуваннях високого духовного рівня. Діотима усвідомлювала: треба з головою пірнути в докорінно змінені життєві умови і прокинутись у своїх нових чотирьох стінах, не пригадуючи до пуття, як ти серед них опинилася, але вона відчувала на собі вплив чогось такого, що змушувало її не втрачати пильности. Вона була не зовсім вільна від неприязні, яку середній австрієць, її сучасник, відчував до німецького брата. Ця неприязнь у своїй класичній, тепер уже досить рідкісній формі приблизно відповідала уявленню, яке простодушно приставляло шановані голови Гьоте й Шілера до тіла, котре, вигодуване глизявими пудинґами й підливами, перейняло щось і від їхньої нелюдської сутности. І хоч які великі успіхи мав Арнгайм в оточенні Діотими, її уваги не уникло, що після першої пори здивованости почав давати про себе знати й спротив, який, ніколи не прибираючи чіткої форми й не заявляючи про себе відверто, все ж таки вселяв у неї невпевненість і змушував її усвідомлювати різницю між її власною позицією й стриманістю багатьох тих, на кого вона загалом звикла орієнтуватися в своїй поведінці. А щодо національної неприязні, то зазвичай це — не що інше, як неприязнь до самого себе, видобута з темних глибин власних суперечностей і обернена до придатної жертви, загалом спосіб випробуваний ще в ті прадавні часи, коли знахар паличкою, яку він оголошував пристановищем диявола, виганяв з тіла хворого недугу. Отож те, що її коханий — прусак, бентежило, на додачу до всього, Діотимине серце ще й такими жахами, яких вона до пуття й уявити собі не могла, і це було, мабуть, не зовсім безпідставно, коли вона називала пристрастю той непевний стан, який так різко відрізнявся від звичайної черствости подружнього життя.