У Діотими траплялися безсонні ночі; в такі ночі її опосідали вагання поміж багатим пруським промисловцем і високим австрійським посадовцем. У просвітках напівсну перед її внутрішнім зором пропливало велике, осяйне Арнгаймове життя. Поруч із коханим чоловіком вона пролітала в небі нових пошанувань, але небо те мало неприємний пруський відтінок — берлінської лазурі. Тим часом жовтувате тіло начальника відділу Туцці лежало ще серед чорної ночі поруч з її тілом. Вона відчувала це лише невиразно, як такий собі чорно-жовтий символ давньої каканської культури, хоч від цієї культури Туцці мав теж не дуже багато. Далі мрів бароковий фасад палацу графа Ляйнсдорфа, її ясновельможного приятеля, присутність Бетговена, Моцарта, Гайдна, принца Євгенія Савойського витала навколо всього цього, мов ностальгія, що облягає душу ще доти, як утечеш із дому. Діотима не могла отак просто зважитися ступити за поріг цього світу, хоча саме тому майже ненавиділа свого чоловіка. Душа в її великому, гарному тілі була безпорадна, як у привільному, квітучому краю.
«Я не маю права бути несправедливою, — казала собі Діотима. — Міністерський чиновник, чоловік, якого, крім роботи, більш нічого не цікавить, либонь, уже не в змозі бути чуйною, широкою і сприйнятливою натурою, хоча замолоду шанси на це, певно, мав. — На гадку їй спливли години, коли вони ще не побралися, хоч начальник відділу Туцці й тоді вже юнаком не був. — Старанністю й вірністю обов’язку домагався він свого становища й творив власну особистість, — добродушно подумала вона, — але й сам не здогадується, що заплатив за це життям своєї особистости».
Відколи Діотима домоглася перемоги у вищому товаристві, вона ставилася до чоловіка поблажливіше, й тому її думки зробили ще одну поступку. «Чистих раціоналістів і прагматиків немає; кожен починає з того, що живе живою душею, — розмірковувала вона. — Але повсякденність засмоктує людину, звичайні пристрасті спопеляють її, мов пожежа, а холодний світ викликає в ній той холод, в якому чахне її душа». Можливо, вона поводилася надто скромно і вчасно йому за це суворо не дорікнула. Сумно й невесело. Їй здавалося, що вона ніколи не знайде в собі мужности втягти начальника відділу Туцці у скандал з розлученням, адже для людини, такої відданої службі, як він, це стало б глибоким потрясінням.
— Тоді краще вже подружня зрада! — сказала вона раптом сама собі.
«Подружня зрада» — з цією думкою Діотима від певного часу й жила.
Безплідна це ідея — сповнювати свій обов’язок там, куди тебе поставлено; величезні сили марнуєш казна на що; істинний обов’язок — знайти своє місце й свідомо брати ситуацію в свої руки! Коли вже вона, Діотима, прирекла себе терпіти й лишатись із законним чоловіком, то є ж бо лихо марне, а є й вигідне, і її обов’язок полягав у тому, щоб зважитися. Щоправда, досі Діотима ніколи не забувала про той прикрий демімонд і негарну легковажність, якими відгонили всі відомі їй розповіді про подружні зради. Вона просто не могла уявити в такому становищі саму себе. Прийти в готель сумнівної репутації й узятися за клямку дверей до кімнати для побачень — це було для неї однаково, що сісти в брудну калюжу. Прослизати, шурхочучи спідницями, нагору чужими сходами — проти цього повставав якийсь моральний спокій її тіла. Поцілунки наспіх суперечили її натурі так само, як мимохідь кинуті слова кохання. Тоді вже нехай краще буде катастрофа!
Останні побачення, прощальні слова, що застряють у горлі, глибокий конфлікт між обов’язком коханої й матері — це відповідало її вдачі куди більше. Але через ощадливість чоловіка дітей вона не мала, а трагедії слід було якраз уникнути. Отож Діотима вирішила, якщо до цього таки дійде, вчинити так, як чинили в добу Ренесансу. Кохання, що живе з кинджалом у серці. Достеменно вона собі цього не уявляла, але це було, поза всяким сумнівом, щось величне; а на задньому плані — руїни колон, над якими пропливають хмари. Провина й подолання відчуття провини, радість, спокутувана стражданням, — ось що бриніло в цій картині, сповнюючи Діотиму небаченим піднесенням і святобливістю. «Де людина втілює найвищі свої можливості й де найповніше розкривається її снага, там і її місце, — міркувала вона, — бо там людина воднораз сприяє щонайбурхливішому розквіту життя взагалі!»