Вона розглядала, наскільки давала змогу ніч, свого чоловіка. Як око не бачить у спектрі ультрафіолетового проміння, так цей розважливий чоловік навіть не помітив би декотрих духовних реальностей!
Начальник відділу Туцці дихав спокійно, нічого не підозрюючи, заколисаний думкою, що за ті вісім годин, коли його розум заслужено припиняє свою діяльність, в Європі нічого важливого не станеться. Цей супокій незмінно справляв враження й на Діотиму, й тоді в неї не раз прокидалася думка: «Відмовитися! Прощання з Арнгаймом, високі, шляхетні слова страждань, беззастережна покора долі, бетговенська розлука… Від таких вимог тренований м’яз її серця напружився до краю. Трепетні, по-осінньому осяйні розмови, просякнуті смутком далеких синіх гір, наповнювали майбутнє. Але відмова й двоспальне подружнє ліжко?! Діотима підвелася з подушок, її чорні коси скуйовдилися. Сон начальника відділу Туцці вже не був сном невинности — це був сон змії, що проковтнула кролика. Ще трохи, і Діотима розбудила б його й, поставши перед цим новим запитанням, крикнула б йому в обличчя, що вона має, мусить, що вона хоче його покинути!! В її суперечливому становищі порятунок такою істеричною сценою був би цілком природний; але тіло її було для цього надто здорове, вона відчувала, що на присутність Туцці глибокою відразою воно просто не реаґує. І те, що такої відрази не було, викликало в неї глибокий жах. Марно силкувалися тоді потекти її щоками сльози, та, хоч як дивно, саме в такому стані думка про Ульріха певною мірою втішала її. Загалом у такі хвилини Діотима ніколи про нього не згадувала, але в його дивних словах про бажання скасувати реальність, що її Арнгайм, мовляв, переоцінює, вчувався незбагненний, немовби незавершений, додатковий тон, на який Діотима колись не звернула уваги, але який у ці ночі нагадував про себе знов і знов. «Адже це не означає нічого іншого, крім того, що не треба аж так тривожитися тим, що може статися, — роздратовано казала вона собі. — Адже це — звичайнісінька річ!» І вона, ще не встигнувши отак просто й отак погано витлумачити цю думку, вже знала, що чогось у ній не розуміла й що саме це було причиною заспокоєння, яке, мов снодійні ліки, паралізувало її відчай, а заразом і свідомість. Час пролітав, наче темна тінь, Діотиму тішило те, що вона не впадала в тривалий відчай — адже за це її навіть можна було похвалити, але просвітку попереду вона вже не бачила.
Уночі думки плинуть то при тямі й пам’яті, то крізь сон, як вода в карсті, й коли вони по якімсь часі знову спокійно виходили на поверхню, Діотимі здавалося, ніби їхнє нуртування доти їй просто наснилося. Річечка, що кипіла за темним гірським масивом, — то був не той самий тихий потік, в який Діотима зрештою запливала. Гнів, огиду, відвагу, страх відносила течія, таких почуттів не мало бути, їх не було: у битвах душ провини нема нічиєї! Про Ульріха тоді вона також знов забувала. Бо тепер лишилися вже тільки останні таємниці, споконвічна туга душі. Їхня мораль — не в тому, що ти робиш. Вона — ні в порухах свідомости, ні в порухах пристрасти. Пристрасті теж тільки un peu de bruit autour de notre âme. Можна завойовувати і втрачати цілі царства, а душа й не ворухнеться, і можна нічого не робити, щоб добутися своєї долі, а вона іноді росте з глибин твого єства, щоденно й тихо, як спів у сферах. Діотима лежала тоді без сну, з ясною, як у жодну іншу годину, головою, але сповнена довіри. Ці думки, кінцева мета яких уникала ока, мали ту перевагу, що дуже скоро присипляли її навіть у геть безсонні ночі. Її кохання, відчувала вона, оксамитовим видивом линуло далеко за зорі, у безкінечну темінь, невіддільну від неї, невіддільну від Пауля Арнгайма, недосяжну для будь-яких планів і намірів. Діотима ледве встигала дотягтися до склянки із солодкою водою, яку, намагаючись боротися із безсонням, звечора ставила на нічний столик, але щоразу надпивала її аж у цю останню хвилину, бо, коли хвилювалася, про неї забувала. Тихий звук ковтків перлисто бринів, наче шепіт закоханих за стіною, поруч з її сонним чоловіком, який нічого того не чув; потому Діотима святобливо відкидалася на подушки й поринала в німоту буття.
95. Великий письменник, вигляд ззаду