Третій приклад, який воднораз (Арнгайм завжди мав напохваті гарні приклади) розкриває глибокий сенс перших двох, — Наполеон. Гайне змальовує його в своїх «Подорожніх картинах», і манера автора такою мірою відповідає уявленням Арнгайма, що найкраще буде переказати це словами самого Гайне, які Арнгайм знав напам’ять. «Такий розум, — сказав Гайне, говорячи, отже, про Наполеона, хоч міг би не менш справедливо стверджувати це саме й про Ґьоте, чию дипломатичну вдачу він завжди захищав з кмітливістю прихильника, котрий у душі не поділяє думки предмета свого захоплення, — такий розум має на увазі Кант, коли заявляє, що ми можемо уявити собі розум не такий, як у нас, а інтуїтивний. Те, що ми пізнаємо через повільне аналітичне мислення й довгий ланцюг висновків, цей розум побачив і глибоко збагнув за одну мить. Звідси його талант осягати добу, сучасність, дбати про її дух, ніколи не завдавати йому шкоди і завжди ним користатися… Та позаяк цей дух доби не просто революційний, а й утворений злиттям двох світоглядів, революційного й контрреволюційного, то Наполеон ніколи не діяв ні як переконаний революціонер, ні як переконаний контрреволюціонер, а завжди в дусі обох світоглядів, обох принципів, обох прагнень, які саме в ньому й поєднувались, а відтак він незмінно діяв природно, просто, піднесено, ніколи не впадаючи в судомну грубість, завжди спокійно й м’яко. Тому він ніколи не плів дрібних інтриґ, а щоразу завдавав ударів, застосовуючи своє мистецтво розуміти маси й керувати ними. До повільної, складної інтриґи схильний неглибокий аналітичний розум, а ось синтетичний, інтуїтивний на диво ґеніальним чином примудряється поєднати засоби, які пропонує сучасність, так, щоб їх можна було швидко використати для своїх цілей».
Можливо, Гайне мав на увазі щось трохи інше, ніж його шанувальник Арнгайм, але Арнгайм відчував, що ці слова стосуються й безпосередньо його самого.
97. Таємничі сили й покликання Клариси
Клариса в кімнаті; Вальтер десь подівся, вона має яблуко й халатика. Це, яблуко й халатик, — двоє джерел, з яких до її свідомости непомітно вливається тоненький струмочок реальности. Чому Моосбруґер видався їй музикальним? Вона цього не знала. Можливо, всі вбивці музикальні. Клариса пам’ятає, що з цього приводу написала листа його ясновельможності графу Ляйнсдорфу; вона й зміст ще сяк-так пригадує, однак від усього того її немовби відділяє стіна.
Але хіба чоловік без властивостей — не музикальний?
Задовільна відповідь на думку їй не спала, тож вона кинула міркувати про це й пішла далі.
Та по хвилі їй, однак, сяйнув здогад: Ульріх — це чоловік без властивостей. А чоловік без властивостей, певна річ, не може й бути музикальним. Але ж і немузикальним він не може бути?
Вона пішла далі.
Він сказав про неї: «У тобі є щось дівчаче й геройське».
— Щось дівчаче й геройське! — повторила вона.
Щоки в неї спалахнули. З цього випливав обов’язок, суті якого вона не могла збагнути.
Думки її кидались, як у бійці, то в один бік, то в другий. Вона відчувала, що її щось притягує й відштовхує, але не розуміла, куди притягує й від чого відштовхує; зрештою якась тиха ніжність, що невідь чому від того лишилася, покликала її вирушити на пошуки Вальтера. Вона підвелася й відклала яблуко.
Їй було шкода, що вона постійно завдавала Вальтерові страждань. Ще в свої п’ятнадцять вона вже помітила, що здатна завдавати йому страждань. Їй досить було тільки рішуче вигукнути, що насправді щось зовсім не так, як Вальтер стверджує, і він уже здригався, навіть коли казав чистісіньку правду! Вона знала, що він її боявся. Він боявся, що вона збожеволіє. Одного разу це навіть злетіло в нього з вуст, і він одразу похопився; але відтоді вона вже знала, що він про це все ж таки думає. І їй це дуже подобалось. Ніцше каже: «Чи існує такий собі песимізм сили? А інтелектуальна схильність до всього жорстокого, страшного, злого? А глибокий аморальний потяг? А потреба в жахливому як у гідному ворогові?…» Такі слова, коли Клариса міркувала ними, сповнювали її рот таким самим м’яким і виразним чуттєвим сприйняттям, як молоко, і вона могла ковтнути лише через силу.