Та коли її вперше поцілував Вальтер, вона вельми поважно промовила: «Я обіцяла мамі ніколи нічого такого не робити». Саме в цьому й полягала різниця; Вальтер розмовляв так гарно, наче по писаному, і розмовляв він дуже багато, мистецтво й філософія обступали його, немовби хмари широким пасмом — місяць. Він читав їй уголос. Та здебільшого він просто не зводив з неї очей — лише з неї одної з-поміж усіх її подруг, і саме цим на початку й обмежувалися їхні взаємини; було це достоту так, як ото з-за хмар на тебе поглядає місяць, і ти згортаєш руки. Насправді їхні взаємини згодом перейшли і в стискання рук — тихі, тепер уже без слів, стискання, що крили в собі неповторну силу зв’язку. Клариса відчувала, як його рука очищує все її тіло; і коли він часом подавав їй руку неуважно й прохолодно, вона бувала нещасною. «Тобі просто невтямки, що це для мене означає!» — дорікала вона йому. Тоді вони тайкома вже перейшли одне з одним на «ти». Він навчив її розуміти гори й жуків, а доти вона бачила в природі лише краєвид, який її тато чи хто-небудь з його колег малювали й продавали. Несподівано в ній прокинулося критичне ставлення до сім’ї; вона відчула себе іншою, оновленою. Тепер Клариса добре пригадала й те, як було з отим скерцо. «Ваші ноги, панночко Кларисо, — сказав Вальтер, — зі справжнім мистецтвом мають спільного більше, ніж усі картини, що їх малює ваш тато!» На дачі було піаніно, й вони грали в чотири руки. Клариса у Вальтера вчилась; вона хотіла піднестися над подругами й над своєю сім’єю; ніхто не розумів, як можна в такі чудові літні дні грати на піаніно, замість кататися з веслами на човні чи купатись, але вона пов’язала свої надії з Вальтером, вона вже тоді й одразу поклала собі стати «Його Жінкою», вийти за нього заміж, і коли він гримав на неї за яку-небудь помилку в грі, все в ній закипало, однак радощі все ж таки переважали. А Вальтер і справді часом на неї гримав, бо дух поблажок не визнає. Але тільки за піаніно.
Поза музикою ще траплялося, що Майнґаст її цілував, а одного разу, коли вони каталися при місяці на човні й Вальтер сидів на веслах, вона сама поклала голову на груди Майнґастові, який сидів поруч із нею за стерном. У таких речах Майнґаст був страшенно спритний, вона не знала, що з цього вийде; зате коли Вальтер удруге, після уроку гри на піаніно, останньої миті — вони вже стояли у дверях — схопив її ззаду й почав обціловувати, вона мала лише дуже неприємне відчуття, ніби задихається, й рвучко вивинулася з його рук; і все ж у неї визріло тверде рішення: хай там що станеться ще з другим, а цього відпускати вона не повинна!
Дивні-бо речі трапляються в цьому ділі; у диханні доктора Майнґаста було щось таке, від чого опір просто танув — щось таке, що нагадувало легеньке чисте повітря, в якому, не помічаючи його, почуваєшся щасливою, а ось у Вальтера, що страждав, як уже давно знала Клариса, уповільненим травленням, і в диханні — достоту, як у його повільності в рішеннях, — була певна загальмованість; з одного боку, воно було надто гаряче, з другого — якесь ніби пригоріле й здушене. Таке поєднання фізичного й духовного від самого початку відігравало незвичайну роль, і Кларису це зовсім не дивувало, бо саме вона дуже природно сприймала слова Ніцше про те, що тіло людини — це і є її душа. Ноги в неї були не ґеніальніші, ніж її душа: точнісінько такі самі ґеніальні, вони самі були її ґеніальністю; її рука, коли до неї торкався Вальтер, ту ж мить надавала руху цілому потокові планів і рішучих намірів, який ринув від маківки до п’ят, але слів із собою не ніс; і її молодість, щойно сповнившись почуттям власної гідности, відразу вчиняла бунт проти переконань та інших дурниць її батька-матері просто зі свіжістю міцного тіла, що зневажає всі почуття, в яких прозирає бодай натяк на пишні подружні ліжка й розкішні турецькі килими, такі милі суворо-моральному старшому поколінню. І тому фізичне й далі відігравало роль, на яку Клариса дивилась інакше, ніж на неї дивитимуться, можливо, решта людей. Але в цьому місці Клариса звеліла своїм спогадам зупинитись; а власне, це було не зовсім так, бо радше спогади самі зненацька висадили її знов у сьогоденні, й вона навіть не відчула ані найменшого поштовху в причал. Адже про все це й про те, що було далі, Клариса хотіла розповісти своєму приятелеві без властивостей. Можливо, наразі Майнґаст посідав у цьому надто велике місце, бо невдовзі після того бурхливого літа він зник, утік на чужину, в ньому почалися ті глибокі переміни, які з легковажного джиґуна зробили знаменитого мислителя, і відтоді Клариса бачилася з ним лише мимохідь, а про минуле вони тоді навіть не згадували. Та коли вона замислювалася над цим у зв’язку із собою, їй ставала очевидною її особиста роль у його перемінах. Багато чого відбувалося ще між нею й ним за ті кілька тижнів до його зникнення — відбувалося без Вальтера й за ревнивої участи Вальтера, відтісняючи Вальтера, розпалюючи й накручуючи Вальтера; то були духовні бурі, божевільні години — такі перед бурею зводять з розуму чоловіка й жінку, і спокійні години після бурі, які, позбувшись пристрасти, дихають, мов зелень на лугах після дощу, чистим повітрям дружби. Клариса мусила багато з чим миритися, й миритися не без задоволення, але вслід по тому це допитливе дитя заходжувалось, як уміло, захищатися, висловлюючи своєму розперезаному приятелеві власну думку, і позаяк Майнґаст уже останнім часом, перше ніж виїхати, став по-дружньому серйозним, а в суперництві з Вальтером мало не шляхетним і сумним, то тепер Клариса вже не мала сумніву: все, що затьмарювало його душу до від’їзду в Швейцарію, вона накликала на себе й цим дала йому змогу так несподівано перемінитися. У цій думці її ще дужче зміцнило те, що відбулося потім між нею та Вальтером; у Кларисиній пам’яті ці давно минулі роки й місяці вже втратили чіткі межі, та, зрештою, чи не однаково, коли те чи те сталося? Одне слово, вслід за сповненим її опору зближенням із Вальтером настала мрійлива пора спільних прогулянок, освідчень і духовного пізнання одне одного, водночас багата незліченними, безмежно солодко-болісними невеличкими непорозуміннями, до яких так і пориваються двоє закоханих, яким до цілком безоглядної хоробрости бракує ще стільки ж, скільки вже втратила їхня цнотливість. Це було так, немовби Майнґаст лишив їм свої гріхи, щоб вони їх ще раз у вже вищому сенсі прожили й у найвищому сенсі пережили, і саме так це обоє й сприймали. І тепер, коли Вальтерове кохання важило Кларисі так мало, що нерідко викликало в неї просто відразу, вона ще виразніше усвідомлювала: та хмільна спрага кохання, яка доводила її до такого шаленства, не могла бути ні чим іншим, крім інкарнації, тобто, вона це знала, втілення, — інкарнації чогось безтілесного, якогось сенсу, покликання, долі, що їх призначають обраним зорі.