Але чоловікові без властивостей вона ще не довіряла, аж ніяк. Він багато про що думав не так, як казав. Коли він стверджував, нібито його ідеї втілити в життя не можна або нібито він нічого не сприймає цілком поважно, то це була просто омана, вона добре це розуміла; вони відчували одне одного нюхом і розгадували за певними ознаками, а Вальтер гадав, що Клариса іноді втрачає глузд! І все ж таки в Ульріхові чаїлася якась гіркувата злість, по-диявольському властива світовій рутині. Треба його визволити. Вона, Клариса, має його здобути.
Вальтерові вона сказала: «Убий його». Це означало не багато, вона й сама до пуття не знала, що саме мала на увазі. Та принаймні це означало: треба щось зробити, щоб вирвати його з нього ж таки самого, і спинятися не можна ні перед чим.
Вона мала з ним позмагатися.
Клариса засміялася, потерла носа. Пройшлася в темряві туди-сюди. З паралельною акцією треба щось робити. Що саме — вона не знала.
98. Дещо про державу, яка загинула через неточне слововживання
Потяг часу — це такий потяг, який сам прокладає перед собою рейки. Ріка часу — це така ріка, яка сама несе із собою свої береги. Пасажир рухається, стоячи чи сидячи поміж твердих стін на твердій підлозі; але непомітно для пасажирів надзвичайно швидко рухаються й стіни та підлога. Для душевного спокою Клариси це було неоціненне щастя — те, що серед її думок така ще не траплялася.
Але й граф Ляйнсдорф мав від неї захист. Від такої думки його захищала переконаність, що він робить реалістичну політику.
Дні збігали, складаючись у тижні. Тижні не спинялися на місці, а сплітались у вервечку. Безперестанку що-небудь відбувалося. А коли безперестанку щось відбувається, то легко виникає враження, ніби ти домагаєшся чогось реального. Так, двері парадних покоїв ляйнсдорфського палацу потрібно було відчинити для публіки з нагоди великого свята на користь дітей із хворими легенями, і цій події передували ґрунтовні розмови між його ясновельможністю та дворецьким, внаслідок яких було визначено певні дні, коли належало провести певні роботи. У той самий час поліція влаштувала ювілейну виставку, на відкриття якої зійшлося все світське товариство, а начальник поліції особисто відвідав графа Ляйнсдорфа й передав йому запрошення, і коли граф Ляйнсдорф прибув і його зустріли, начальник поліції впізнав серед його почту «добровільного помічника й почесного секретаря», якого вже вдруге й без потреби з ним познайомили, і це дало привід начальникові поліції продемонструвати свою леґендарну пам’ять на обличчя, бо про нього ходили чутки, нібито він знає в обличчя кожного десятого громадянина держави чи принаймні про нього поінформований. Прийшла й Діотима в супроводі свого чоловіка, й усі, хто зібрався, чекали ще на члена імператорського дому, якому частину з гостей потім і відрекомендували, й усі, як один, висловлювали думку, що виставка дуже вдала й цікава. Це було добре перемішане нагромадження розвішаних на стінах картин та виставлених у скляних вітринах і на стендах речових нагадувань про гучні злочини. До цих предметів належали інструменти зломлювачів, техніка фальшивомонетників, загублені ґудзики, що навели на слід, і трагічні засоби вбивств відомих головорізів, і все — з пояснювальними табличками, а картини на стінах, на противагу цьому жаскому арсеналу, показували повчальні моменти з поліційного життя. Тут можна було побачити поліціянта бравого, що переводив через вулицю стареньку бабцю, поліціянта суворого над трупом, прибитим до берега, поліціянта хороброго, що спиняв схарапуджених коней, «Алегорію установи громадського порядку як охоронниці міста», заблукалу дитину серед по-материнському турботливих поліціянтів у відділку, охопленого полум’ям поліціянта, що виносить на руках з пожежі дівчинку, а також багато таких картин як «Перша допомога» чи «На віддаленому посту», а також світлини поліціянтів, котрі відзначилися на службі, аж від самого 1869 року, описи їхнього життєвого шляху й узяті в рамочки вірші, які уславлювали роботу поліції чи окремих її представників. Її найвищий начальник, шеф того відомства, яке в Каканії мало психологічну назву «міністерство внутрішніх справ», указав, відкриваючи виставку, на ці зображення як на свідчення справді народного духу поліції й назвав відданість цьому духу — духу дисципліни й готовности прийти на допомогу — джерелом моралі в добу, коли мистецтво й життя надто вже тяжіють до боягузливого культу безтурботної чуттєвости. Діотима, що стояла поруч із графом Ляйнсдорфом, відчула тривогу за свої зусилля, спрямовані на підтримку новітнього мистецтва, й намагалася дивитися в порожнечу перед собою зі спокійним, але непоступливим виразом на обличчі, щоб дати всім зрозуміти й ще раз нагадати: в Каканії є голови й інші, ніж у цього міністра. А її кузен — під час виступу головного поліціянта він, поринувши в добропорядні роздуми почесного секретаря паралельної акції, збоку спостерігав Діотиму — зненацька відчув у тисняві натовпу, як його ліктя обережно торкнулася чиясь легенька рука, і, на свій подив, побачив біля себе Бонадею; вона прийшла на відкриття виставки зі своїм чоловіком, високим судовим чином, і, скориставшись тією миттю, коли всі шиї повернулися в бік міністра й ерцгерцоґа, що стояв перед ним, ступила ближче до свого невірного приятеля. Бонадея довго й ретельно планувала цю сміливу атаку; коли її коханий відвернувся від неї, вона, вбита горем, у полоні меланхолійної потреби закріпити тріпотливе знамено своїх жадань, образно кажучи, й вільним кінцем, останні тижні думала лише про те, щоб повернути собі Ульріха. Він уникав її, а розмови, яких вона домагалася силоміць, тільки ставили її в невигідне становище, що в ньому завжди опиняється той, хто чого-небудь домагається, порівняно з тим, хто волів би лишатися на самоті; отож Бонадея поклала собі будь-що ввійти в те коло, де щодня обертався її коханий, а здійснити цю мету можна було, здійснивши ще одну: використати в своїх інтересах, а також задля внутрішнього зв’язку з обома сторонами, з одного боку, службові стосунки, що їх мав її чоловік до отого жахливого вбивці Моосбруґера, а з другого — наміри її приятеля хоч як-небудь полегшити долю того злочинця. Тим-то останнім часом вона неабияк надокучала своєму чоловікові розмовами про те, що впливові кола мають співчутливо дбати про психічно хворих злочинців, а коли почула про підготовку поліційної виставки та її врочисте відкриття, вмовила чоловіка взяти її з собою, бо інстинкт їй підказував, що це — саме той довгоочікуваний доброчинний захід, де вона познайомиться з Діотимою. Коли міністр завершив промову й товариство почало обходити експозицію, Богадея не полишила свого приголомшеного коханого, а рушила в його супроводі оглядати жахливі, закривавлені знаряддя, попри свою майже нездоланну відразу до них.