— Ти казав, усьому цьому можна було б запобігти, аби лиш бажання, — пролебеділа вона, нагадуючи йому, як вихована дитина, котра хоче показати свою уважність, про їхню останню докладну розмову на цю тему. Трохи згодом вона всміхнулась і, давши натовпу тісно притиснути себе до Ульріха, скористалася цією миттю й прошепотіла: — А якось ти завважив, що за сприятливих обставин кожна людина здатна на будь-яку слабкість!
Ульріх відчував, що настирливість, з якою кохана тінню ходила за ним, дуже його бентежить, і позаяк вона, незважаючи на всі його намагання відвернути її увагу, вперто пробиралася ближче до Діотими, а отак привселюдно різко спинити її теж не можна було, то він збагнув, що цього разу йому не лишиться нічого іншого, як започаткувати знайомство цих двох жінок, чому досі він усіляко впирався. Вони вже опинилися біля самого гурту, посеред якого стояли Діотима й граф Ляйнсдорф, коли це Бонадея на повен голос вигукнула перед однією з вітрин:
— Погляньте, та це ж бо Моосбруґерів ніж!
Під склом і справді лежав той ніж, і Бонадея дивилася на нього з таким захватом, немовби, порпаючись у бабусиній скрині, знайшла там перший бабусин орден за котильйон; цієї миті її приятель набрався духу й, вигадавши якийсь зручний привід, хутко попросив кузину ласкаво дозволити йому познайомити її з жінкою, яка цього прагне і яка, він певен, — палка шанувальниця всіх добрих, щирих і прекрасних поривань.
Отож не можна було сказати, що у веремії днів і тижнів відбувалося мало подій, і поліційна виставка з усім, що було з нею пов’язано, виявилася, по суті, найменшою з них. В Англії, наприклад, влаштували щось куди Грандіозніше, й про це в тутешньому товаристві ходило багато розмов: там королеві подарували ляльковий будиночок, спланований знаменитим архітектором, — з їдальнею завдовжки цілий метр, де висіли мініатюрні портрети пензля знаменитих сучасних художників, із кімнатами, де з кранів текла холодна й гаряча вода, й бібліотекою з малесеньким, суціль золотим альбомчиком, куди королева повклеювала світлини королівської сім’ї, мікроскопічним друкованим залізнично-пароплавним довідником та приблизно двома сотнями крихітних томиків, куди знамениті автори власноруч повписували для королеви вірші й оповідання. Діотима мала про це розкішну англійську двотомну монографію, яка щойно вийшла друком; там усе, що гідне уваги, було відтворено у прекрасних ілюстраціях, і це видання Діотима завдячувала чимдалі глибшому зацікавленню високих суспільних кіл її салоном. Та й узагалі безперервно діялися всілякі речі, яким важко було так одразу навіть назву дібрати, й усе це, мов барабанний дріб у душі, передувало чомусь такому, чого наразі ще не було видно за рогом. Страйкували, приміром, службовці імператорсько-королівського телеграфу — вперше й у надзвичайно тривожний спосіб, який дістав назву «пасивний спротив» і полягав саме в тому, що вони добросовісно, ба більше — вищою мірою педантично виконували всі офіційні приписи; виявилося, що скрупульозне дотримання закону призводить до цілковитої зупинки в роботі швидше, ніж це здатна зробити до краю розгнуздана анархія. Разом з отим кьопенікським капітаном у Прусії, котрий, як ще й досі пам’ятають, став офіцером, скориставшись купленим у лахмітника мундиром, затримав серед вулиці патруля і з його допомогою, а також завдяки пруській законослухняності спорожнив міську касу, «пасивний спротив» був чимось таким, що лоскотало ніздрі, але воднораз у підсвідомості розхитувало ідеї, на які спирався ладний зірватися з язика осуд. Одночасно у газетах серед новин можна було прочитати, що уряд його величности уклав з урядом ще однієї величности угоду, яка ґарантує мир і передбачає економічне піднесення, щиру співпрацю й повагу до загальних прав громадян, але також відповідні заходи на той випадок, якщо все це виявиться під загрозою або постане перед можливістю загрози. За кілька днів по цьому міністр, під орудою якого працював начальник відділу Туцці, виголосив промову, де довів нагальну потребу тісного союзу трьох континентальних імперій, які не мають права, мовляв, іґнорувати сучасний соціальний розвиток, а повинні, керуючись спільними інтересами династій, виступити єдиним фронтом проти суспільних новоутворень; Італія втяглась у збройний конфлікт у Лівії; Німеччина й Англія мали багдадську проблему, Каканія приступила до певних військових приготування на півдні з наміром показати світові, що не дасть Сербії поширитись аж до моря, а дозволить лише залізничний зв’язок; і нарівні з рештою таких подій всесвітньо відома шведська актриса пані Фоґельзанґ зізналася, що їй зроду не спалося так добре, як цієї першої ночі по приїзді до Каканії, і що її порадував поліціянт, котрий врятував її від охопленого ентузіазмом натовпу, але потім сам попросив дозволу вдячно потиснути їй руку обома своїми руками. Це, однак, знов повертає думки до поліційної виставки. Відбувалося багато чого, і люди це помічали. Їм подобалося, коли вони робили це самі, й у них прокидалося побоювання, коли це робив хтось інший. Кожен окремий випадок був зрозумілий будь-якому школяреві, але що, власне, діється загалом, — цього ніхто до пуття не знав, крім небагатьох людей, та й ті не були певні, що знають це. Трохи згодом все могло статися й інакше чи навпаки, і ніхто не побачив би жодної різниці, за винятком певних перемін, що тривалий час якраз чомусь не настають, утворюючи лише слизистий слід слимака-історії.