Я розмовляв про це зі своїм бібліотечним служником. Він запропонував мені почитати Канта або що-небудь у цьому дусі — про межі понять і можливості пізнання. Але я, власне, вже не хочу читати нічого. У мене з’явилося якесь кумедне відчуття: немовби я розумію, чому ми, військові, у кого ладу найбільше, воднораз маємо бути готові будь-якої хвилини віддати своє життя. Я не можу висловити, чому це так. Якимсь чином лад переходить у потребу вбивати. І тепер я щиро стурбований тим, що твоя кузина своїми зусиллями зрештою накоїть чогось такого, що дуже їй зашкодить, а я тоді вже не зможу допомогти їй так, як зміг би іншим разом! Чи ти мене розумієш? А щодо великих, подиву гідних ідей, в яких наука й мистецтво роблять успіхи так, між іншим, то шана їм і хвала, проти них я не хотів сказати нічого!
101. Родичі сваряться
У цю пору й Діотима знов завела розмову з кузеном. За вихорами, що вперто й неспинно кружляли її кімнатами, якось увечері виникла лаґуна спокою під стіною, де Ульріх сидів на ослінчику, і Діотима підійшла, мов стомлена танцівниця, й сіла поруч. Після тих виїздів за місто вона, так ніби це стало наслідком їхніх прогулянок, уникала спілкуватися з ним «неофіційно».
Чи то від спеки, чи то від утоми обличчя в Діотими взялося легенькими плямами.
Вона сперлася руками на ослінчик, мовила: «Як вам ведеться?» — й більш нічого не сказала, хоч неодмінно мала все ж таки сказати ще щось; потому трохи схилила голову і втупилася поглядом перед себе. Враження було таке, ніби вона, якщо тут доречно скористатися боксерським терміном, просто «попливла». Сівши, вона навіть не завдала собі клопоту поправити на собі сукню.
Кузен подумав про скуйовджені коси, селянську кофтину й оголені ноги. Якби скинути з неї оці штучні шати, лишилася б міцна, гарна жінка, й Ульріх мусив стримувати себе, щоб не взяти її руку просто в кулак, як це роблять селяни.
— Отже, Арнгайм не приносить вам щастя, — спокійно констатував він.
Вона, певно, мала б відкинути це припущення, однак відчула якусь дивну схвильованість і змовчала; аж по хвилі заперечила:
— Дружба з ним приносить мені велике щастя.
— А в мене склалося враження, що дружба з ним завдає вам навіть страждань.
— Ох, та що ви таке кажете?! — Діотима випросталась і знову стала світською дамою. — Знаєте, хто завдає мені страждань? — спитала вона, намагаючись знайти тон невимушеної бесіди. — Ваш приятель, ґенерал! Що цьому чоловікові треба? Чого він сюди ходить? Чому він весь час витріщається на мене?
— Він вас кохає, — відповів кузен.
Діотима нервово засміялася. Потім повела далі:
— А чи знаєте ви, що я вся, від голови до ніг, здригаюся, коли бачу його? Він нагадує мені смерть!
— Надзвичайно життєствердна смерть, якщо поглянути на нього неупереджено!
— Неупередженою мене вочевидь не назвеш. Я не можу це собі пояснити. Але я впадаю в паніку, коли він заводить зі мною розмову й пояснює, що я з будь-якого «видатного» приводу «видаю» «видатні» ідеї. Мене охоплює невимовний, незбагненний, якийсь дурманний страх!
— Перед ним?
— А то ж перед ким?! Він — гієна!
Кузен не стримався й засміявсь. А Діотима й далі невгамовно, мов дитина, ганила ґенерала.
— Він усе никає тут, никає і тільки й чекає, коли наші прекрасні зусилля зазнають краху й умруть!
— І саме цього ви, мабуть, і боїтесь! А чи пригадуєте ви, велика моя кузино, що цей крах я передрікав вам уже давно? Він неминучий; ви маєте бути до нього готові!
Діотима звела на Ульріха гордовитий погляд. Вона добре, дуже добре все пригадувала; ба більше, цієї хвилини на думку їй спали слова, які вона сама сказала йому, коли він зробив їй свій перший візит, і тепер ті слова легко могли завдати їй болю. Тоді вона з докором заявила йому, що це великий привілей — дістати змогу звернутись із закликом до нації, та, власне, до цілого світу, серед матеріальних інтересів не забувати про духовні. Вона не хотіла тоді нічого стертого, застарілого; й усе ж таки погляд, яким вона дивилася тепер на кузена, можна було назвати сповненим уже скоріше розуміння, ніж іще зарозумілости. Вона мріяла про рік усього світу, шукала якогось піднесення, якогось завершального культурного наповнення; вона була до цього то близька, то знов дуже далека; вона часто вагалася й часто страждала; останні місяці здавалися їй тривалим плаванням, коли хвилі шалено кидають тебе то вгору, то вниз, і накочуються вони одноманітно, й тому вона вже майже не могла сказати, що було раніше, а що — пізніше. І ось Діотима сиділа тут, нагадуючи людину, котра після неймовірних зусиль сіла відпочити на лавку, яка, дякувати Богу, стоїть на місці, людину, котра цієї хвилини не бажає робити нічого, крім, хіба, спостерігати за димком від своєї люльки; і цей настрій опанував Діотиму так глибоко, що вона сама вибрала порівняння зі старим чоловіком у промінні надвечірнього сонця. Вона здавалася собі людиною, за плечима якої великі, сповнені пристрасти битви. Стомленим голосом вона сказала кузенові: