— Я багато чого зазнала; я дуже змінилася.
— Чи виграю з цього я? — спитав Ульріх.
Діотима похитала головою й, не підводячи на нього очей, усміхнулась.
— Тоді я відкрию вам один секрет, — раптом промовив він. — За ґенералом стоїть Арнгайм, не я; адже вину за те, що він тут з’явився, ви завжди складали тільки на мене! Та чи пригадуєте ви, що я відповів, коли ви з цього приводу завели зі мною розмову?
Діотима пригадувала. «Тримати на відстані!» — порадив їй тоді кузен. Але ж Арнгайм. Той сказав, що вона має приймати ґенерала люб’язно! Цієї миті Діотима відчула щось таке, чого не можна було описати, — немовби вона сиділа у хмарі, яка швидко підіймалася вище її очей. Але наступної миті ослінчик під нею знову зробився твердим і міцним, і вона промовила:
— Не знаю, як потрапив до нас той ґенерал, сама я його не запрошувала. І доктор Арнгайм, якого я питала, теж, певна річ, нічого про це не знає. Тут вийшло, мабуть, якесь непорозуміння.
Кузен пішов на поступку, хоч і невеличку.
— Я знаю Штума вже давно, але вперше ми знов побачилися з ним у вас, — пояснив він. — Дуже ймовірно, звісно, що ґенерал трохи шпигує тут за завданням військового міністерства, але він хоче й щиро вам допомогти. І я чув з його ж таки вуст, що Арнгайм тратить на нього надзвичайно багато зусиль!
— Бо Арнгаймові ніщо тут не байдуже! — відказала Діотима. — Він порадив мені не відштовхувати ґенерала, тому що вірить у його добру волю й бачить у його впливовому становищі можливість дати користь нашим прагненням.
Ульріх рішуче похитав головою.
— Ви лиш послухайте оте кудкудакання навколо нього! — промовив він так різко, що ті, хто стояв неподалік, могли це почути, і господиня дому збентежилася. — Він терпить усе це через те, що багатий. Має гроші, з усіма в усьому погоджується і знає, що кожне доброхіть робить йому рекламу!
— Та навіщо б це йому здалося?! — заперечила Діотима.
— Тому що він марнославний! — провадив далі Ульріх. — Безмежно марнославний! Не знаю, як вам пояснити, щоб ви зрозуміли всю глибину цього твердження. Є марнославство в біблійному сенсі: з порожнечі роблять кимвал! Марнославна та людина, котра гадає, нібито всі мають їй заздрити, коли ліворуч від неї сходить місяць над Азією, а праворуч у сяєві призахідного сонця тьмяніє Європа; отак він змалював мені колись свою подорож Мармуровим морем! Либонь, над вазоном закоханої дівчинки місяць сходить чарівніше, ніж над Азією!
Діотима шукала місця, де їх не чули б люди, що походжали довкола. Ведучи його кімнатами, вона стиха промовила:
— Вас дратують його успіхи.
Зробивши хитрий маневр, вона непомітно вивела його за двері до передпокою. У решті кімнат були гості.
— Чому ви налаштовані проти нього так вороже? — знов почала вона тут. — Ви ставите мене цим у скрутне становище.
— Я ставлю вас у скрутне становище?! — здивувався Ульріх.
— Адже мені, можливо, потрібно відверто поговорити з вами! Та поки ви отак поводитесь, я не можу вам ні в чому звіритись!
Посеред передпокою вона спинилася.
— Прошу вас, спокійно звіряйтеся мені в усьому, що вважаєте за потрібне, — сказав Ульріх. — Ви закохалися одне в одного, я знаю. Чи одружиться він із вами?
— Він мені це запропонував, — відповіла Діотима, не зважаючи на те, що тут їх могли почути. Вона була цілком у полоні власних почуттів, і непристойна кузенова відвертість її не насторожила.
— А ви? — хотів знати Ульріх.
Вона зашарілася, мов школярка, в якої щось випитують.
— Ох, це запитання тягне за собою таку тяжку відповідальність! — промовила вона, повагавшись. — Не можна допускати жодної несправедливости. Коли навкруги відбуваються справді великі події, то вже не так важливо, як ти вчиниш!
Цих слів Ульріх не зрозумів, бо не знав про ті ночі, коли Діотима долала голос пристрасти й досягала нерухомої справедливости душ, кохання яких тримається, як коромисло терезів, урівноважене обома шальками. Тому йому здалося, що наразі краще буде зійти з дуже вже прямого шляху їхньої розмови, й він сказав: