— Я б хотів поговорити з вами про моє ставлення до Арнгайма, бо за таких обставин мені шкода, що у вас склалося враження, ніби я ставлюся до нього вороже. Гадаю, я добре розумію Арнгайма. Ви маєте усвідомити: з тим, що відбувається у вашому домі, — назву це, як ви й бажаєте, синтезом, — він мав до діла вже безліч разів. Духовний рух, виступаючи у вигляді переконань, відразу виступає й у вигляді переконань протилежних. І, знаходячи втілення в так званій великій духовній особистості, він почувається так само невпевнено, як у картонній коробці, кинутій на воду, якщо цій особистості всі добровільно не виявляють свого захоплення. Ми, принаймні в Німеччині, аж танемо від любови до визнаних особистостей і поводимося, мов п’яниці, що кидаються на шию новій людині, щоб невдовзі з таких самих темних причин збити її з ніг. Тож добре уявляю собі, що відчуває Арнгайм. Це, мабуть, — як морська хвороба; й коли в такому оточенні він згадує, чого можна досягти багатством, якщо вміло ним користуватися, то знов відчуває під ногами твердий ґрунт, як уперше ступивши на берег після тривалого плавання. Він, певно, помічає, як пропозиція, ініціатива, бажання, готовність, успіх прагнуть опинитися якомога ближче до багатства, і це, безперечно, — віддзеркалення самого духу. Адже й ідеї, котрі намагаються завоювати владу, пристають до ідей, котрі владу вже мають. Не знаю, як це висловити, але навряд чи можна визначити різницю між ідеєю спраглою й тією, що прагне. Та коли вже ця фальшива змичка з великим прийшла на зміну світській бідності й чистоті духу, то не хоче пасти задніх — і з цілковитим правом, звісно, — й те, що має славу великого, а врешті й те, що має славу великого завдяки рекламі й комерційній спритності. І ось вам Арнгайм — у всій своїй безвинності й провинності!
— Сьогодні ви міркуєте, як святий! — ущипливо завважила Діотима.
— Сказати правду, сам він мало мене цікавить; але те, як він змішує вияви внутрішньої й зовнішньої величі, намагаючись виліпити з них зразкову гуманність, — це, звісно, може зробити з мене несамовитого святого!
— Ох, як же ви помиляєтесь! — різко урвала його Діотима. — У ваших очах він — такий собі бундючний багатій. Але для Арнгайма багатство — це неймовірна, всеосяжна відповідальність. Він дбає про свою справу так, як хтось інший дбав би про людину, котрою йому доручили опікуватися. І діяти — це для нього глибока потреба; світ він приймає з розкритими обіймами, бо треба ворушитися, щоб, як він сам каже, ворушили тебе! Чи це каже Ґьоте? Одного разу він докладно мені це пояснив. Він обстоює думку, що почати робити добро можна аж тоді, коли ти взагалі почав що-небудь робити; не приховую, іноді й у мене складається враження, що він віддає всім підряд надто багато сили й часу.
Розмовляючи отак, вони походжали туди-сюди в порожньому передпокої, де висіли тільки дзеркала та одяг. Нарешті Діотима спинилася, взяла кузена за лікоть і промовила:
— Цей чоловік, з усіх поглядів винагороджений долею, тримається скромного правила: одинак не дужчий, ніж покинута хвора людина! Ви не можете з ним не погодитись: коли людина самотня, вона припускається тисяч перебільшень! — Вона перевела погляд униз, немовби шукаючи щось на підлозі, й відчула на своїх опущених повіках кузенів погляд. — Ох, та я могла б сказати й про себе, — повела далі. — Останнім часом я була дуже самотня, але я бачу це саме й по вас. Ви озлоблені й нещасні. Ви не знаходите спільної мови зі своїм оточенням, це виказують усі ваші думки. З природи ви ревнивий і протиставляєте себе всьому на світі. Відкрию вам правду: Арнгайм скаржився мені, що ви відкидаєте його дружбу.
— Невже він сказав вам, що хоче зі мною дружити? Та він бреше!
Діотима підвела погляд і засміялася:
— Ну ось, ви знов перебільшуєте! Ми обоє хочемо з вами дружити. Може, саме через те, що ви отакий. Але поясню докладніше. Арнгайм наводив для цього такі приклади. — Хвилю вона повагалася, тоді виправилась: — Ні, це завело б надто далеко. Одне слово, Арнгайм каже, що людина має користуватися тими засобами, які їй надає час; потрібно навіть завжди діяти одночасно з двох позицій, не зовсім революційно й не зовсім контрреволюційно, не безоглядно люблячи й не безоглядно ненавидячи, ніколи не віддаючись якійсь одній схильності, а розвиваючи все, що в тобі є. Але це — не розумування, в якому ви його звинувачуєте, а, навпаки, ознака широкої, синтетично-простої натури, яка проривається крізь усі поверхові відмінності, натури володаря!
— І як же це стосується мене? — спитав Ульріх.
Наслідком цього запитання було те, що воно розвіяло спогад про одну бесіду щодо схоластики, церкви, Ґьоте й Наполеона, а заразом і туман освічености, що згустився був навколо голови Діотими, й вона раптом дуже виразно побачили себе й кузена, як вони сидять поруч на довгастому ящику на взуття, куди вона, захопившись розмовою, потягла його; Ульріхова спина вперто уникала торкатися чужих пальт, що висіли позаду, а її коси заплуталися в них, і їй довелося поправити зачіску. Роблячи це, вона відповіла: