— Ви ж бо — відверта протилежність цьому! Ви хочете переробити світ за власною подобою! Ви завжди чините якийсь пасивний спротив, якщо скористатися цим жахливим висловом! — Вона була просто щаслива через те, що спромоглася так ефективно висловити йому свою думку. Але довше, одночасно міркувала вона, їм не можна було сидіти там, де вони сиділи, бо гості щохвилини вже мали почати розходитись або просто вийти до передпокою з інших причин. — Ви сповнені духу критики, я не пригадую, щоб вам коли-небудь що-небудь сподобалося, — казала вона далі. — Ви до всього стаєте в опозицію й хвалите все, що нині нестерпне. Якщо серед мертвої пустелі нашого позбавленого божеств часу хто-небудь схоче зберегти трохи почуття й інтуїції, то ви, поза всяким сумнівом, одразу заходитесь фанатично захищати професіоналізм, безлад, неґативну основу!
Усміхаючись, Діотима підвелася й дала йому зрозуміти, що вони мають пошукати іншого місця. Їм лишалось або повернутися до кімнат, або, якщо вони воліли розмовляти далі, де-небудь сховатися від людських вух; до спальні подружжя Туцці можна було пройти крізь потайні двері за шпалерами і з передпокою, але вести туди кузена — це було б, як здалося Діотимі, вчинком усе ж таки надто інтимним, до того ж, коли помешкання готували до прийняття, ту кімнату щоразу захаращували, й у ній панував неймовірний безлад, отож знайти пристановище можна було тільки в одній із двох комірчин для прислуги. Думка про те, що це буде навіть весело — безтурботно поблукати помешканням і воднораз виконати обов’язок господині, несподівано оглянувши кімнату Рахель, куди вона, Діотима, загалом ніколи не зазирала, — ця думка виявилася вирішальною. Вибачившись за свою пропозицію й простуючи до комірчини, а потім і в самій комірчині Діотима й далі намагалася переконати Ульріха:
— Складається враження, що ви при першій-ліпшій нагоді ладні зробити Арнгаймові яку-небудь капость. Ваша норовливість завдає йому болю. Арнгайм — великий взірець сучасної людини. Тому він потребує контакту з реальністю й має його. А ви, навпаки, всякчас так і пориваєтеся стрибнути в неможливе. Він — цілком урівноважена натура й саме ствердження; ви, по суті, асоціальні. Він прагне єдности й увесь, з голови до ніг, заклопотаний пошуками рішення; ви протиставляєте цьому якісь аморфні погляди. Він глибоко усвідомлює те, що вже пройшов процес становлення; а ви? Що робите ви? Ви вдаєте, нібито світ має розпочатись аж завтра. Адже ви кажете саме так? Ви трималися так від першого дня, щойно я вам сказала, що нам трапляється нагода зробити що-небудь велике. І коли цю нагоду сприймають як саму долю й, зібравшись вирішальної хвилини разом, чекають на відповідь, сказати б, з німим запитанням в очах, ви поводитеся просто-таки як злий хлопчисько, який ладен уставляти палиці в колеса!
Їй хотілося, щоб за її розумними словами забулася та делікатна ситуація, в якій вони опинились у цій комірчині, й вона, трохи зайве сварячи кузена, набиралася хоробрости, щоб у цій ситуації не спасувати.
— А коли я такий, то навіщо я вам потрібен? — спитав Ульріх.
Він сидів на вузенькому залізному ліжку Рахель, маленької покоївки, а Діотима — на невеличкому солом’яному ослінчику на відстані випростаної руки від нього. І цієї миті він почув від неї приголомшливу відповідь.
— Якби я, — несподівано промовила вона, — могла повестися при вас непристойно, просто вульґарно, ви запевне були б прекрасні, як архангел!
Діотима й сама злякалася того, що сказала. Вона хотіла лише нагадати про його норовливість і пожартувати — мовляв, з тим, хто цього не заслуговував би, він, Ульріх, був би добрий і привітний; але, поки вона говорила, в ній несвідомо забило якесь джерело й винесло на поверхню слова, що відразу видалися їй трохи безглуздими й усе ж таки навдивовижу пов’язаними з нею і її ставленням до кузена.
Ульріх це відчув; він мовчки звів на неї погляд і після паузи відповів запитанням:
— Ви так дуже, так безтямно в нього закохані? Діотима втупилася в підлогу.
— Ці ваші слова просто недоречні! Я ж бо не зелене дівчисько, яке в когось там уклепалося!
Але кузен стояв на своєму.
— Причину свого запитання я можу пояснити приблизно так: я хочу знати, чи ви коли-небудь відчували бажання, щоб усі люди — я маю на увазі й отих мерзенних чудовиськ, які цієї хвилини товчуться поряд у вашій кімнаті, — пороздягалися догола, пообвивали руками одне одного за плечі й, замість розмовляти, заспівали; але вам тоді довелося б обійти всіх і по-сестринському поцілувати кожного в губи. Якщо це, на вашу думку, надто непристойно, то я, либонь, дозволю повдягати нічні сорочки.