Ця фраза знову вислизнула з її вуст, мов ящірка. Клариса злякалася. Адже спершу на думці вона мала лише Вальтерові прохання про дитину. В її очах, які жагуче дивилися на Ульріха, він завважив тремтіння. Але її піднесене до нього обличчя було чимось залите. Не чимось привабливим, ні, а радше чимось потворно-зворушливим. Як ото, буває, все обличчя вкривається рясним потом, втрачаючи свої риси. Та обличчя перед ним було залите не насправді, а лише в його уяві. Ульріх відчув, як його, проти власної волі, щось підхоплює й він поринає в якусь легку бездумність. Йому вже несила було по-справжньому впиратися цим безглуздим словам, і зрештою він схопив Кларису за руку, посадив на канапу й сів поруч.
— Ну, а тепер я розкажу тобі, чому я нічого не роблю, — почав він і змовк.
Клариса, відчувши Ульріхову руку, враз повернулася до звичайного свого стану й підбадьорила приятеля.
— Можна нічого не робити, тому що… Але ж ти цього не зрозумієш. — здалеку почав він, потому дістав сиґарету й заходився її припалювати.
— Ну? — допомогла йому Клариса. — Що ти хочеш сказати?
Але він і далі мовчав. Тоді вона закинула руку йому за спину й струснула ним, як хлопчисько, що хоче показати свою силу. Зачаровувало в ній те, що казати зовсім нічого не доводилося, досить було лише якогось незвичайного, несподіваного поруху, і її уява вже працювала.
— Ти — великий злочинець! — вигукнула вона, марно намагаючись зробити йому боляче.
Однак цієї миті їхню розмову урвало, на превеликий їхній жаль, повернення Вальтера.
83. Відбувається те саме,
або Чому не придумують історію?
А власне, що він, Ульріх, міг би сказати Кларисі?
Він не сказав нічого, тому що вона викликала в ньому незбагненне бажання промовити слово «Бог». Сказати він хотів приблизно таке: Бог сприймає світ аж ніяк не буквально; світ — це образ, аналогія, вислів, якими Бог з певних причин мусить послуговуватись, а цього, звичайно, завжди недостатньо; ми не маємо права ловити його на слові, а повинні самі розв’язувати завдання, які він перед нами ставить. Ульріх спитав себе, чи погодилася б Клариса дивитись на це, як на гру в індіанців або в розбійників. Безперечно, погодилася б. Якби хто-небудь ступив перший крок, вона притислася б до нього, як вовчиця, й пильнувала б так, що аж-аж-аж.
Але на язику в нього крутилося ще дещо; щось про математичні задачі, які не допускають загального рішення, зате допускають рішення часткові, поєднання яких наближають нас до рішення загального. Він міг би додати, що такою задачею вважає завдання людського життя. Те, що називають історичною добою (не знаючи, що під цим слід розуміти — сторіччя, тисячоріччя чи відтинок часу між школою та онуком), — цей широкий, безладний потік станів і обставин тоді був би приблизно тим самим, що й хаотична зміна недостатніх і, якщо брати кожну окремо, хибних спроб знайти рішення — спроб, з яких лише за умови, що людство спроможеться їх узагальнити, могло б народитися всеосяжне й непомильне рішення.
Ульріх згадав про це у трамваї дорогою додому; в бік міста з ним їхало кілька людей, і він трохи соромився перед ними за такі свої думки. По людях було видно, що вони поверталися після якихось справ або мали намір якось порозважатись; та навіть їхній одяг виказував, що лишилося в них позаду чи що їх очікувало. Ульріх придивився до своєї сусідки; це була, безперечно, дружина, мати, вік — років сорок, дуже ймовірно — дружина якого-небудь університетського службовця, на колінах у неї лежав невеличкий театральний бінокль. Поруч із нею Ульріх зі своїми думками здавався собі хлопчиком, захопленим грою; навіть не зовсім пристойною грою.
Бо думка, котра не має практичної мети, — це, мабуть, не вельми пристойна потаємна річ; але підозра на непорядне походження може впасти насамперед на ті думки, котрі ходять величезними, мов на дибах, кроками й лише краєчком п’яти торкаються досвіду. Колись вели мову, звісно, про політ думки, й за часів Шілера людина з такими сміливими запитаннями в голові була б у великій пошані; але сьогодні, навпаки, складається враження, що з такою людиною щось не гаразд, якщо це випадково не пов’язано просто з її професією і джерелом прибутків. За справу взялися вочевидь з іншого боку. Окремі запитання в людей із серця забрали. Для думок високого лету створили своєрідну птахоферму, називаючи її то філософією, то теологією, то літературою, й там вони на свій лад чимдалі неосяжніше розмножуються, і це дуже зручно, бо, коли вони так поширюються, нікому вже не доводиться дорікати собі за те, що він не може подбати про них особисто. Поважаючи професіоналізм і кваліфікацію фахівців, Ульріх, по суті, нічого не мав проти такого розподілу повноважень. Одначе він, хоч і не був професійним філософом, усе ж таки ще дозволяв собі самостійно мислити, й цієї хвилини в його уяві малювалося, що в такий спосіб можна буде вийти на шлях держави бджолиного типу. Матка відкладатиме яйця, трутні житимуть життям, присвяченим насолоді фізичній і духовній, а фахівці працюватимуть. Можна уявити собі й ціле таке людство; загальна продуктивність тоді, либонь, навіть зросте. Нині кожна людина, сказати б, ще носить у собі все людство, але цього вже стало вочевидь забагато — невиправдано забагато; отож людяність обернулася майже на суцільну облуду. Задля успіху важливо було б, мабуть, за такого розподілу праці вжити нових заходів, щоб у якійсь особливій із тих робочих груп домогтися й духовного синтезу. Бо якщо забути про дух… Ульріх хотів сказати, що це його не тішило б. Та це було, звичайно, упередження. Адже ніхто не знає, що саме важливо. Щоб не думати про це, він умостився зручніше й почав розглядати власне обличчя в шибці напроти свого сидіння. Але згодом голова його на диво вперто попливла, мовби в рідкому склі, що відділяло вагон від вулиці, й зажадала якого-небудь доповнення.