Діотима про всяк випадок відповіла:
— Нічогенькі собі думки гуляють у вашій голові!
— А ви знаєте, я таке бажання відчував, хоч було це й давно! Адже навіть деякі шановані люди стверджували, що так воно на світі, власне, й має бути!
— У такому разі ви самі винні, коли цього не робите! — перебила його Діотима. — А крім того, не треба подавати це в такому смішному вигляді!
Вона подумала про те, що її дивні взаємини з Арнгаймом важко якось назвати, й вони будили бажання жити таким життям, де соціальні відмінності зникнуть, і діяльність, душа, розум і мрія зіллються водно.
Ульріх нічого не відповів. Він запропонував кузині сиґарету. Вона взяла. Коли духмяні хмарки наповнили «тісненьку комірчину», Діотима замислилася про те, що подумає Рахель, коли застане вичахлі сліди цього візиту. Може, провітрити? Чи пояснити все тій малій другого ранку? Дивно, але саме думка про Рахель спонукала Діотиму лишитися; вона й ладна була покласти край цьому їхньому усамітненню, що вже прибирало надто дивного відтінку, але привілеї інтелектуальної переваги й незбагненний для її покоївки тютюновий аромат таємничого візиту чомусь набували однакової ваги й робили їй приємність.
Кузен мовчки розглядав її. Його дивувало те, що він з нею так розмовляв, але йому бракувало товариства, й він повів далі:
— Я вам скажу, за яких умов міг би повестися так по-янгольському; адже «по-янгольському» — це, либонь, не надто вже й гучне слово, якщо хочеш сказати, що не просто фізично терпиш свого ближнього, а й здатний, не здригнувшись від жаху, доторкнуться до нього під його, так би мовити, психологічною пов’язкою на стегнах.
— Тільки якщо цей ближній — не жінка! — вкинула Діотима, згадавши про погану репутацію, яку кузен мав у родині.
— Жінка теж не становить винятку!
— Маєте рацію! Те, що я називаю «любити в жінці людину», трапляється надзвичайно рідко!
На думку Діотими, віднедавна в Ульріха з’явилася нова властивість: його погляди наближалися до її поглядів, однак висловлювався він і далі невдало й не цілком виразно.
— Я вам докладно це опишу, — тепер просто-таки вперто промовив Ульріх. Він сидів, нахилившись уперед, упершись руками в м’язисті стегна, й похмуро дивився в підлогу. — Сьогодні ми ще кажемо: «Я цю жінку кохаю» або «Я ту людину ненавиджу», — замість сказати: «Вони мене приваблюють» або «Вони мене відштовхують». А щоб бути хоч трохи точнішим, слід було б додати, що це саме я пробуджую в них здатність мене приваблювати чи відштовхувати. А щоб бути ще точнішим, слід було б додати також, що вони загострюють у мені властивості, потрібні для цього. І так далі; не можна сказати, де робиться перший крок у бік такого уточнення, бо це — взаємна, функціональна залежність, як ото між двома пружними м’ячами чи двома електричними ланцюгами. І ми, звичайно, давно вже знаємо, що й відчувати нам треба було б так само, але ми й досі ох як воліємо бути причиною й основою в силовому полі почуттів, яке нас оточує; навіть якщо наш брат зізнається, що кого-небудь наслідує, він висловлює це так, немовби йдеться про активне досягнення! Тим-то я й спитав вас і питаю ще раз: чи були ви коли-небудь безтямно закохані, безтямно люті або в безтямному розпачі? Бо тоді, якщо природа наділила тебе певною спостережливістю, виразно усвідомлюєш, що ти, до глибини душі схвильований, опиняєшся точнісінько в такому самому стані, як ото бджола на шибці чи інфузорія в отруєній воді: тобою грає буря емоцій, ти сліпо кидаєшся з боку в бік, ти сотні разів наштовхуєшся на глуху стіну й колись нарешті, якщо пощастить, вихоплюєшся крізь браму на волю, що потім, коли до тебе повернеться ясна свідомість, витлумачуєш, певна річ, як продуману дію.
— Мушу вам заперечити, — озвалася Діотима, — що це — розпачливий і негідний погляд на почуття, здатні вирішити долю всього людського життя.
— Ви, мабуть, ніяк не знайдете для себе відповіді на давнє, вже обридле спірне запитання: то владна над собою людина чи ні? — відказав Ульріх, хутко підвівши погляд. — Якщо всьому є причина, тоді, виходить, узагалі немає змоги нічого вдіяти, й таке інше? Мушу вам зізнатися, за все своє життя я не замислювався над цим і чверті години. Це питання ставила так доба, яка непомітно віджила своє, — сказати точніше, не доба, а теологія, і, крім юристів — а цим у носі ще й досі добряче лоскоче запах богослов’я та спалених єретиків, — причинами тепер цікавляться хіба що члени родини, які кажуть: «Ти — причина моїх безсонних ночей» або: «Причиною його біди стало падіння цін на зерно». Але спитайте злочинця, струсонувши його сумління, як він дійшов до гріха! Він цього не знатиме; не знатиме навіть у тому разі, якщо під час скоєння злочину свідомість не полишала його ні на дрібку секунди!