Діотима випросталась.
— Чому ви так часто заводите мову про злочинців? У вас якась особлива любов до злочину. Адже це, мабуть, щось означає?
— Ні, — відповів кузен. — Нічого це не означає. Така собі цікавість, не більше. Звичайне життя — це середній стан, що виникає внаслідок усіх можливих у нас злочинів. Та коли вже ми згадали про богослов’я, то я хотів би у вас дещо спитати.
— Певно, знову про те, чи була вже я безтямно закохана або чи безтямно ревнувала!?
— Ні. Ви ось поміркуйте: якщо Бог визначає і знає все наперед, то хіба може людина согрішити? Адже колись так і питали, й ця постановка питання й досі, як бачите, лишається цілком сучасною. Люди створили собі надзвичайно підступне уявлення про Бога. З його ж таки згоди його кривдять, він штовхає людину на негожий вчинок, за який потім сам на нього й ображається; він-бо не лише заздалегідь про все знає — а прикладів такої смиренної любови скільки завгодно, — він до всього й спонукає! У подібному становищі одне до одного нині ми перебуваємо всі. «Я» втрачає значення, яке воно мало досі, — значення суверена, що видає урядові укази; ми вчимося розуміти його закономірне становлення, вплив його оточення, типи його структури, його зникнення в моменти найактивнішої діяльности — одне слово, закони, що реґулюють його формування й поведінку. Ви тільки подумайте, кузино, — закони особистости! Це — ніби професійна спілка, що об’єднує самотніх отруйних змій, або торгова палата для грабіжників! Адже позаяк закони — це, мабуть, найвищою мірою безособистісна річ на світі, то особистість невдовзі стане не більше ніж уявним збірним пунктом безособистісного, й нелегко буде знайти для неї ту почесну позицію, яка вам так потрібна…
Так казав її кузен, і Діотима, скориставшись якоюсь нагодою, один раз навіть укинула: «Але ж, друже мій, усе якраз і треба робити настільки особисто, наскільки це можливо!…» Нарешті вона промовила:
— Сьогодні настрій у вас і справді дуже богословський; з цього боку я вас зовсім не знала!
Вона знов сиділа, мов стомлена танцівниця. Міцна і вродлива жінка; якимсь чином вона сама відчувала це всім своїм єством. Тижнями, можливо, вже навіть місяцями вона уникала кузена. Але їй подобався цей її ровесник. Він мав смішний вигляд; у фраку, в тьмяно освітленій комірчині, чорно-білий, він нагадував члена рицарського ордену; в цій чорно-білості було щось від страстей Христових. Вона оглянула скромну комірчину; паралельна акція була далеко; велика, запекла боротьба лишилася позаду, ця кімнатка була проста, як обов’язок, її вигляд пом’якшували тільки вербові гілочки з котиками та розфарбовані й непідписані листівки на ріжках дзеркала; отже, це поміж них з’являлося, обрамлене столичною пишнотою, обличчя Рахель, коли та мала розглядала себе в дзеркалі. А де, власне, вона милася? «В отій вузенькій тумбочці, якщо її відчинити, стоїть, здається, залізна миска, — пригадала Діотима, а тоді подумала: — Цей чоловік і хоче, й не хоче».
Вона дивилася на нього спокійно, як прихильна слухачка. «Чи Арнгайм справді хоче зі мною одружитися?» — спитала вона себе. Він сам сказав про це. Але потім на цьому вже не наполягав. У нього стільки всіляких тем для розмов! Та й кузенові, замість розводитися про речі далекі, не завадило б, власне, поцікавитись: «То як же стоїть справа?» Чому ж він не поцікавився? Їй здавалось, що він її зрозумів би, якби вона докладно розповіла йому про свою внутрішню боротьбу. «Чи виграю з цього я?» — спитав він за звичкою, коли вона сказала йому, що змінилася. «Яка зухвалість!» Діотима всміхнулася.
Обидва ці чоловіки були, по суті, досить дивні. Чому кузен так погано відгукувався про Арнгайма? Вона знала, що Арнгайм прагнув його дружби; але й Ульріха, якщо судити з його ж таки різких зауважень, цікавив Арнгайм. «Ох, як же хибно Ульріх його розуміє! — подумала вона ще раз. — І з цим нічого не вдієш». А втім, тепер не лише душа в неї повставала проти її тіла через його шлюб з начальником відділу Туцці, але й тіло її часом повставало проти душі, що через великонадійне й нерішуче Арнгаймове кохання знемагала на краю пустелі, над якою мріло, мабуть, лише оманливе марево туги. Їй так кортіло поділитися з кузеном своїми стражданнями й своєю слабкістю; рішуча однобокість, яку він звичайно виявляв, була їй до вподоби. Урівноважену Арнгаймову різнобічність слід було, певна річ, ставити вище, але в хвилину, коли довелося б ухвалювати рішення, Ульріх, попри його теорії, покликані обернути все на цілковиту непевність, вагався б менше. Вона це відчувала, хоч і не знала, за якими ознаками; мабуть, це було пов’язано з тими почуттями, які Ульріх пробудив у ній на самому початку їхнього знайомства. Коли Арнгайм цієї хвилини уявлявся їй таким собі надзвичайним напруженням, величним тягарем її душі, тягарем, що з усіх боків перевершував її душу, то все, що казав Ульріх, мало, здавалося їй, той один-єдиний наслідок, що за сотнями взаємозв’язків уривався той, котрий тягне за собою відповідальність, і ти опинявся в підозрілому стані свободи. Зненацька вона відчула потребу зробитися важчою, ніж була, й хтозна-чому це відразу нагадало їй про те, як дівчинкою вона рятувала на руках від небезпеки маленького хлопчика, а він уперто штурхав її раз у раз колінами в живіт. Цей спогад, такий виразний і несподіваний, немовби до цієї невеличкої кімнатки він прослизнув через димохід, геть вивів її з рівноваги. «Безтямно? — спало їй на думку. — Чому він весь час про це питає? Так наче я не можу бути безтямною?!» Мимоволі Діотима перестала слухати його; вона не знала, доречно це чи ні, вона просто урвала його, відкинула все, про що він казав, і, засміявшись (ось тільки в такому раптовому й неконтрольованому збудженні вона не певна була, чи справді засміялася — може, це їй просто здалося), дала йому на все й раз і назавжди відповідь: