— Але ж я й справді безтямно закохана! Ульріх усміхнувся їй в обличчя й промовив:
— На це ви геть не здатні.
Вона підвелася, поправила обіруч коси і вражено втупилася в нього.
— Щоб утратити тяму, — почав спокійно пояснювати він, — треба бути абсолютно виваженим і об’єктивним. Двоє «я», котрі знають, яке проблематичне нині «я», тримаються одне одного — так я собі уявляю, — якщо це справді кохання, а не просто яка-небудь звичайна діяльність; вони немовби зчеплені ланцюгами так, що одне виявляється причиною другого, і обоє відчувають, як стають чимось великим і пливуть, наче легкий серпанок, над землею. І тоді неймовірно важко втриматися від спокуси зробити який-небудь хибний рух, навіть коли певний час рухи були в тебе правильні. Просто у світі важко відчувати правильне! Усупереч загальному упередженню, для цього потрібна мало не педантичність. До речі, саме про це я й хотів вам сказати. Ви, Діотимо, зробили мені велику приємність, наділивши мене рисами архангела; і це — при всій моїй скромності, як ви зараз самі побачите. Адже лише в тому разі, якби люди були цілком об’єктивні, — а це майже те саме, що й позбавлені особистости, — вони були б і цілком коханням. Бо тільки тоді вони були б і цілком відчуттям, почуттям і думкою; й усі складові, що утворюють людину, — ніжні, бо вони прагнуть одна до одної, тільки сама людина не ніжна. Бути безтямно закоханою — це, отже, щось таке, чого ви, мабуть, зовсім і не хотіли б!…
Ульріх намагався вкладати у свої слова якомога менше врочистости; щоб легше було надавати обличчю потрібного виразу, він навіть знову закурив, і Діотима, коли він запропонував сиґарету і їй, збентежено взяла її. Вона зробила жартівливо-вперту міну й пустила дим угору, щоб продемонструвати свою незалежність, бо не зовсім його зрозуміла. Та загалом на неї справило глибоке враження те, що про все це кузен раптом сказав їй саме тут, у комірчині, де вони були самі, й воднораз навіть не спробував узяти, як зазвичай робив, її руку чи торкнутися кіс, хоч обох їх тягло одне до одного, ніби магнетичним струмом, і цю притягальну силу виробляли в такій тісноті їхні тіла… «А якби вони зараз?…» — промайнуло в неї. Та що взагалі можна було зробити в такій комірчині? Діотима роззирнулася. Повестись, як повія? Але як це роблять? А якби вона пустила сльозу? Їй раптом спав на думку цей вислів — «пустити сльозу», — який часто вживали дівчата у школі. Або якби вона зненацька взяла та й, як він вимагав, роздяглася, обійняла його за плечі й заспівала… Заспівала — що? Чи якби заграла на арфі? Усміхнувшись, Діотима звела на нього очі. Він видався їй таким собі бешкетним братом, у товаристві якого можна вичворяти що завгодно. Ульріх теж усміхнувся. Але його усмішка була, мов сліпе вікно, бо він, спокусившись нагодою пуститися в ці балачки з кузиною, відчував за них лише сором. І все ж Діотима невиразно усвідомлювала, що могла б покохати цього чоловіка; кохання те уявлялося їй таким самим, якою була сучасна музика, — вона зовсім не задовольняє душу, проте бурхливо хвилює своєю новизною. І хоч Діотима й припускала, що сама вона усвідомлює це, звичайно, виразніше, ніж навіть він, ноги її, коли вона стояла перед ним, почали потай палати, й тому вона, показавши всім своїм виглядом, що розмова їхня надто вже затяглася, трохи несподівано сказала кузенові: